JavaScript зав­жди мав цей жорс­ткий диск під­пи­са­ний як #655f6a8b42968. Ще з поча­тку пов­но­мас­шта­бно­го втор­гне­н­ня він зби­рав усе: фото, відео, нови­ни, будь-яку інфор­ма­цію про те, як росія роз­гор­та­ла свою агре­сію про­ти Укра­ї­ни. Він не був вій­сько­вим екс­пер­том, про­сто зви­чай­ний хло­пець, який, можли­во, біль­ше, ніж інші, зану­рив­ся в цей тем­ний вир подій. Диск став його осо­би­стою бібліо­те­кою жаху. З кожним новим уда­ром по мир­них містах, з кожною втра­тою, JavaScript про­дов­жу­вав зби­ра­ти свідчення.

На диску були дета­лі росій­ських тактик і стра­те­гій, мапи, де точи­ли­ся бої… Спо­ча­тку це було для ньо­го, як хобі — люди­на, яка зав­жди люби­ла систе­ма­ти­зу­ва­ти інфор­ма­цію. Але з часом це пере­тво­ри­ло­ся на щось біль­ше, глибше.

Він не був ні жур­на­лі­стом, ні вій­сько­вим ана­лі­ти­ком. Зви­чай­ний хло­пець сидів у сво­є­му домі за ком­п’ю­те­ром, кла­си­фі­ку­ю­чи і систе­ма­ти­зу­ю­чи інфор­ма­цію. Він від­чу­вав, як диск #655f6a8b42968 стає части­ною його само­го, сим­во­лом тієї вій­ни, яку він не міг забу­ти, навіть якщо хотів би.

Кожен файл на диску — це був чийсь біль, чиясь втра­та, чийсь зруй­но­ва­ний буди­нок. JavaScript зав­жди зали­шав­ся вір­ним сво­є­му прин­ци­пу: усе збе­рі­га­ти, нічо­го не вида­ля­ти окрім дублі­ка­тів. Він зби­рав навіть ті кадри, на які важ­ко було диви­ти­ся: обго­рі­лі тіла, зни­ще­ні житло­ві квар­та­ли, плач мате­рів, які втра­ти­ли дітей. 

Це все було на його диску, кожна деталь, кожен момент. Він знав, що це важли­во. На диску #655f6a8b42968 були мапи, де можна було бачи­ти май­бу­тні росій­ські насту­пи, пла­ни обло­ги міст, деталь­ні зві­ти про те, як росія готу­ва­ла своє втор­гне­н­ня. Він мав на диску навіть інфор­ма­цію про зра­дни­ків — полі­ти­ків, чинов­ни­ків, які зра­джу­ва­ли Укра­ї­ну, пра­цю­ю­чи на Кремль, — істот, які сиді­ли в висо­ких кабі­не­тах, але в гли­би­ні душі вже дав­но продалися.

Цей диск міг би вря­ту­ва­ти міль­йо­ни жит­тів. Якби він тіль­ки міг повер­ну­ти­ся у 2020 рік, пере­да­ти ці дані вій­сько­во­му керів­ни­цтву Укра­ї­ни, вони б могли під­го­ту­ва­ти­ся. Вони могли б ство­ри­ти ефе­ктив­ну обо­ро­ну, змі­цни­ти слаб­кі місця, вча­сно викри­ти зра­дни­ків, як Киву, при­бра­ти їх до того, як вони зав­да­дуть шко­ди. Марі­у­поль міг би бути захи­ще­ний нале­жним чином. Міни й око­пи, що з’явилися б у потрі­бних місцях, зупи­ни­ли б росій­ські тан­ки ще на під­сту­пах. Не було б ніякої Азов­ста­лі, Оле­нів­ки, Охмат­ди­ту, вок­за­лу в Краматорську…

Але JavaScript не міг цьо­го зро­би­ти. Він сидів перед ком­п’ю­те­ром, з поро­жнім погля­дом, розу­мі­ю­чи, що все, що він має, — це зна­н­ня про те, як усе роз­гор­та­є­ться. Кожна нови­на про нові жер­тви, кожна роз­по­відь про зруй­но­ва­не місто, кожен кадр, що про­ми­нав у новин­них стрі­чках, тіль­ки збіль­шу­ва­ли його депре­сію. Він не міг нічо­го зро­би­ти. Диск був у ньо­го зав­жди, але він не мав жодно­го шан­су повер­ну­тись в мину­ле і пере­да­ти ці дані вча­сно. І це було най­біль­шим болем.

Щове­чо­ра, коли JavaScript лягав спа­ти, диск лежав на його сто­лі, наче німий сві­док ката­стро­фи, яку можна було зупи­ни­ти. Май­же кожної ночі йому сни­лись ті кадри, які він збе­рі­гав рока­ми: міста, пере­тво­ре­ні на руї­ни, жит­тя, зруй­но­ва­ні вій­ною. Він не міг зна­йти спо­кій. Дум­ка про те, що він мав ключ до вря­ту­ва­н­ня тисяч, якщо не міль­йо­нів людей, не дава­ла йому диха­ти. Але в мину­ле повер­ну­тись не можна.

І навіть коли він нама­гав­ся зосе­ре­ди­ти­ся на чомусь іншо­му, пра­цю­ва­ти, жити далі, цей диск постій­но нага­ду­вав йому про себе. Він не міг вида­ли­ти ці фай­ли, бо вони були над­то важли­ви­ми, але й не міг нор­маль­но жити з тим тяга­рем, який вони приносили. 

JavaScript, сидя­чи перед моні­то­ром, час від часу ловив себе на дум­ці, що, можли­во, його архів колись ста­не тим самим мате­рі­а­лом, який допо­мо­же уни­кну­ти нових воєн. Можли­во, люди подив­ля­ться на ці жахли­ві кадри й усві­дом­лять, що не можна біль­ше допу­сти­ти таких тра­ге­дій. Він думав, що коли-небудь насту­пить той день, коли хтось із май­бу­тніх поко­лінь поба­чить цей диск, про­чи­тає всі ці фай­ли й скаже:

“Це ніко­ли не повин­но повто­ри­ти­ся знову”

Але ці надії роз­ві­ю­ва­ли­ся з кожним новим днем. Чим біль­ше JavaScript загли­блю­вав­ся в істо­рію, тим біль­ше він розу­мів, що люд­ство ніко­ли не вчи­ться на сво­їх помил­ках. Навіть цей архів, най­пов­ні­ша й най­де­таль­ні­ша кар­ти­на вій­ни, не змі­нить ходу май­бу­тньо­го. Він знав, що через деся­ти­лі­т­тя, коли виро­сте нове поко­лі­н­ня, вони теж будуть пере­ко­на­ні, що зро­блять все іна­кше. Люди май­бу­тньо­го подив­ля­ться на мину­лі вій­ни й вирі­шать, що вони ніко­ли не допу­стять того, що роби­ли їхні пред­ки. Але потім все повто­ри­ться зно­ву. Люди зав­жди дума­ють, що вони розум­ні­ші за тих, хто був до них, але це лише ілюзія.

JavaScript бачив, як укра­їн­ці теж нічо­му не навчи­ли­ся з мину­ло­го. З кожним поко­лі­н­ням забу­ва­ли­ся тра­ге­дії. Голо­до­мор, депор­та­ції, репре­сії — ці рани часу вже заруб­цю­ва­ли­ся в пам’я­ті бага­тьох, пере­тво­рив­шись на дале­кі тіні мину­ло­го. Нові поко­лі­н­ня, які не зна­ли тих жахів, посту­по­во почи­на­ли віри­ти в ілю­зію мир­но­го спів­існу­ва­н­ня з росі­єю. Їм зда­ва­ло­ся, що істо­рія не повто­ри­ться, що цей раз буде іна­кше, що вони розум­ні­ші за сво­їх пра­щу­рів. Але вій­на дове­ла, що істо­рія має інший сценарій.

Його спо­ді­ва­н­ня були мар­ни­ми. Диск #655f6a8b42968 не зупи­нить нові вій­ни. Люд­ство при­ре­че­не забу­ва­ти, і цей цикл поми­лок повто­рю­ва­ти­ме­ться. JavaScript зро­зу­мів, що навіть якщо колись у май­бу­тньо­му хтось зна­йде цей диск, він не ста­не остан­нім попе­ре­дже­н­ням для нових поко­лінь. Бо ті, хто не пере­жив мину­лі тра­ге­дії, при­ре­че­ні їх повторювати.