Дощ зали­вав дах зане­дба­но­го будин­ку в Нижньо­му Ман­гет­те­ні, де тіні пере­су­ва­ли­ся швид­ше за сві­тло, а мов­ча­н­ня було гучні­шим за сире­ни. Він сидів там, загор­ну­тий у бру­дний плащ, зла­ма­ний меч лежав поруч, а очі, колись пал­кі й пов­ні надії, втра­ти­ли будь-яке відображення.
Лео­нар­до. Коли­шній лідер. Коли­шній брат. Коли­шній воїн.

Він зали­шив­ся один після того, як Шред­дер вивів їх у пастку.
Раф кри­чав від болю, коли його про­шив клинок.
Доні спро­бу­вав вте­кти з інфор­ма­ці­єю, але кров зали­ши­ла слід.
Май­кі… Май­кі біль­ше не жартував.

Смерть бра­тів не була швид­кою. І не була мило­сер­дною. Шред­дер подбав про це осо­би­сто — мов­ча­зна постать у тем­ній бро­ні, з голо­сом, наче зітка­ним із отру­ти та ста­ро­дав­ньої ненависті.

«Біль робить нас силь­ні­ши­ми, Лео­нар­до. Твої бра­ти були слаб­ки­ми. Ти ж… Ти — моя помил­ка, яку я ско­ро виправлю.»

Мину­ло дев’ять міся­ців. Лео­нар­до ховав­ся серед бру­ду мега­по­лі­су, хар­чу­вав­ся кри­хта­ми, від­шлі­фо­ву­вав біль і дум­ку про пом­сту. Його тіло заго­ї­лось. Але душа — ніко­ли. Кожна ніч у кана­лі­за­ції, у заки­ну­тих стан­ці­ях метро чи між роз­би­ти­ми вікна­ми висо­ток — була одна­ко­вою: в спо­га­дах він зно­ву втра­чав родину.

Сві­тло нео­ну пуль­су­ва­ло на вули­цях: чер­во­не, як кров. Зеле­но-синє, як токсин. Лоскіт цигар­ко­во­го диму, музи­ку син­те­за­то­рів із під­піль­них клу­бів, і дзер­каль­ні від­обра­же­н­ня в калю­жах, які зра­дли­во сміялись.

Він зно­ву бачив Шред­де­ра — тепер уже Вер­хов­но­го Сен­сея вели­ко­го син­ди­ка­ту «Оро­ку Рай» — що пра­вив містом з вер­ши­ни бли­ску­чої вежі, ото­че­ний куль­том, полі­ти­ка­ми, і… вченими.

— «Систе­ма зав­жди потре­бує стра­ху, щоб фун­кціо­ну­ва­ти. І я — її архі­те­ктор,» — казав він на теле­ба­чен­ні, а очі його були поро­жні, як чор­ні діри.

Шред­дер змі­нив­ся. Тепер він був біль­ше ніж люди­на. Леген­ди ходи­ли, що його плоть дав­но змер­тві­ла, а живе лише розум, пере­ве­де­ний у нове тіло. Або в декілька.

У цьо­му місті ніхто не дові­ряє ніко­му. Навіть час бої­ться тут про­хо­ди­ти. Але Лео навчив­ся жити в трі­щи­нах реальності.
Він не був геро­єм. Не був навіть люди­ною. Лише при­ви­дом з мину­ло­го, злом­ле­ним вої­ном, який шукає свій кінець — тіль­ки б забра­ти зі собою ЙОГО.

Одно­го вечо­ра він отри­мав інфор­ма­цію: на п’ятий поверх ста­ро­го заво­ду TCRI при­ве­зли щось… інше. Клон. Копію Май­кі. Вбив­цю в масці. Про­гра­мо­ва­ну ляль­ку. Шред­дер нама­гав­ся воскре­си­ти бра­тів, щоб ті слу­жи­ли йому.

Тоді Лео зро­зу­мів — це не лише пом­ста. Це вій­на за ідею, що вони були на сто­ро­ні добра. Що вони були братами.

В дощо­ву ніч він під­няв­ся на дах вежі Оро­ку Рай. Під нео­ном і бли­скав­кою, віч-на-віч із тим, хто зни­щив усе, що було світлим.

— «Ти запі­знив­ся, Лео­нар­до. Світ уже мій.»
 — «Тоді я при­ніс йому кінець.»

Вони били­ся мов тіні: один — маши­на нена­ви­сті, інший — ула­мок мину­ло­го. Бій був бру­дний, без честі, без пра­вил. І коли кров лилась з обох, і час зупи­нив­ся, Лео, хри­пля­чи, встро­мив зла­ма­ний кли­нок пря­мо в сер­це Шреддера.

— «Це за Рафа.»
 — «Це за Доні.»
 — «Це за Майкі.»

Шред­дер посмі­хнув­ся, навіть помираючи.

— «І все ж ти… зали­шив­ся сам.»

Коли вибух охо­пив вежу, в небо зле­ті­ла лише одна тінь.

Лео­нар­до — остан­ній із чере­па­шок. Остан­ній герой у місті, що дав­но вже забу­ло, що таке герої.