Жив собі Іва­сик. Його світ обме­жу­вав­ся чотир­ма сті­на­ми кім­на­ти в будин­ку, де вхі­дні две­рі були наглу­хо зачи­не­ні на зов­ні­шній засув. Щоран­ку він чув важ­кі кро­ки зло­го вов­ка за сті­ною і шкря­ба­н­ня пазу­рів по дере­ву. Вовк ніко­ли не гово­рив — він лише дихав у шпа­ри­ни, нага­ду­ю­чи про свою при­су­тність важ­ким, зві­ри­ним смо­ро­дом та глу­хим гар­ча­н­ням, від яко­го здри­га­ли­ся меблі.

У Іва­си­ка було п’ять ігра­шок, і вони були його єди­ним зв’язком із життям:

Гумо­ва каче­чка з облі­злою фар­бою, яка зав­жди диви­ла­ся в бік две­рей, ігра­шка-при­вид, поши­та з біло­го про­сти­ра­дла, що постій­но трем­ті­ла на про­тя­зі, малень­кий робот із закли­не­ною шестер­нею, що іскрив, коли нама­гав­ся під­ня­ти руку, фігур­ка геть­ма­на Вій­ська Запо­різь­ко­го з малень­кою дерев’яною шаблею та суво­рим погля­дом, олов’яний сол­да­тик, який мав осо­бли­ву силу — він міг гово­ри­ти лише один раз на місяць.

Щодня Іва­сик сто­яв біля вікна. Його очі болі­ли від яскра­во­го сві­тла, що лило­ся на доли­ну під горою. Там сто­я­ли інші будин­ки, і две­рі в них були роз­хри­ста­ні нав­стіж. Він бачив, як люди ходять одне до одно­го, три­ма­ю­ться за руки, смі­ю­ться і разом вече­ря­ють на тера­сах. Їхня сво­бо­да зда­ва­ла­ся йому нед­ося­жним дивом.

— Там так гар­но, — шепо­тів Іва­сик, ков­та­ю­чи сльо­зи. — Вони можуть про­сто вийти.

Ігра­шки не ляка­ли його. Нав­па­ки, вони нама­га­ли­ся допомогти. 

— Спро­буй під­ва­жи­ти засув через щіли­ну, — пища­ла качечка. 

— Я про­ле­чу крізь зам­ко­ву щіли­ну і подив­лю­ся, де ключ, — шеле­стів при­вид, хоча знав, що він лише тка­ни­на і не може літати. 

— Мої обчи­сле­н­ня пока­зу­ють, що якщо ми нати­сне­мо всі разом, петлі можуть трі­сну­ти, — скри­пів робот, випу­ска­ю­чи хма­рин­ку гір­ко­го диму. 

— Коза­цька честь не дозво­ляє сиді­ти в клі­тці, хло­пче. Бий у две­рі, поки рука не оні­міє! — під­ба­дьо­рю­вав гетьман.

Але Іва­сик був занад­то слаб­ким, а вовк за две­ри­ма — занад­то великим.

Раз на місяць наста­вав день, коли олов’яний сол­да­тик ожи­вав. Іва­сик чекав на це зата­му­вав­ши подих. Сол­да­тик випро­став­ся, від­дав честь і чітко промовив: 

— Там, за две­ри­ма, чекає твоя доля. Не бій­ся вов­ка, бій­ся зали­ши­ти­ся тут назавжди.

Іва­сик кинув­ся до две­рей. Він штов­хав їх пле­чем, дря­пав ніг­тя­ми дере­во, поки з‑під них не висту­пи­ла кров. Він кри­чав людям у доли­ні, махав їм рука­ми крізь скло, але вони були занад­то захо­пле­ні сво­їм спіл­ку­ва­н­ням і щастям, щоб диви­ти­ся в бік похму­ро­го будин­ку на пагорбі.

Вовк за две­ри­ма почув шум. Він не став гар­ча­ти. Він про­сто піді­йшов ближ­че і з силою вда­рив у две­рі з того боку, демон­стру­ю­чи свою міць. Буди­нок здри­гнув­ся, і з стро­пил поси­пав­ся пил. Іва­сик від­ле­тів у куток.

Минав час. Робот оста­то­чно закли­нив і пере­тво­рив­ся на неру­хо­му бру­хту. Геть­ман загу­бив свою шаблю в купі смі­т­тя. При­вид роз­повз­ся на нитки, а каче­чка покри­ла­ся плі­сня­вою. Настав день, коли олов’яний сол­да­тик мав про­мо­ви­ти свої сло­ва, але він мов­чав. Його меха­нізм все­ре­ди­ні зла­мав­ся від вогкості.

Іва­сик зно­ву піді­йшов до вікна. У доли­ні було тем­но, але в будин­ках горі­ло сві­тло. Люди зачи­ня­ли свої две­рі на ніч — самі, з вла­сної волі, зна­ю­чи, що вран­ці зно­ву їх від­чи­нять. Іва­сик поди­вив­ся на свої руки — вони були ста­ри­ми і тремтіли.

Він зро­зу­мів, що все жит­тя про­вів, див­ля­чись на чужі від­кри­ті две­рі, поки його вла­сні ігра­шки, що дава­ли надію, помер­ли одна за одною. Він ліг на холо­дну під­ло­гу біля зачи­не­них две­рей. За сті­ною почу­ло­ся тихе, задо­во­ле­не сопі­н­ня вов­ка. Зві­ру біль­ше не тре­ба було гар­ча­ти чи шкря­ба­ти­ся. Він пере­міг, про­сто не впу­ска­ю­чи ніко­го все­ре­ди­ну і ніко­го назов­ні, поки в кім­на­ті не зали­ши­ла­ся лише тиша.

Іва­сик помер.