“Буремний перевал”, Емілі Бронте

Дав­но пла­ну­вав чита­ти. Чув, що вічна кла­си­ка, плюс міль­йон екра­ні­за­цій, плюс не дуже об’єм­на книж­ка («Джейн Ейр» її сестри про­сто тов­стю­ча, це одра­зу відлякує).

По сюже­ту в нас є батько, його син та донь­ка плюс їх слу­ги. Одно­го разу батько повер­та­є­ться з поїзд­ки до Лівер­пу­ля з малень­кою дити­ною — сму­гля­вим (може навіть тем­ко­шкі­рим) хло­пчи­ком. Він бере його в сім’ю. І потім в нас десь сорок років усі­ля­ких подій в цій сім’ї. Тут десь про три поко­лі­н­ня мова — про батю, потім про його дітей, а потім про дітей його дітей. 

Я очі­ку­вав, що буде щось типу ​“Гор­до­сті та упе­ре­дже­н­ня”, але ні. Ба біль­ше, я вза­га­лі диву­юсь, що тут можна без­кі­не­чно екра­ні­зо­ву­ва­ти. Дуже похму­ра та холо­дна істо­рія. Пози­тив­них пер­со­на­жів тут про­сто немає. Наш про­та­го­ніст Хіткліфф — цей малень­кий хло­пчик — ну про­сто кон­че­не чмо, його дів­чи­на нічим не кра­ще. Інші теж макси­маль­но див­ні, але їх можна зро­зу­мі­ти, як не як вони живуть рока­ми в тако­му дурдомі. 

Зга­дай­те сце­ну вече­рі в ори­наль­ній ​“Теха­ський різа­ни­ні” — книж­ка дава­ла мені такі вай­би. Іно­ді зда­ва­лось, що я читаю Мар­кі­за де Сада. 

З хоро­шо­го — кін­ців­ка спо­до­ба­лась. Тема токси­чних сто­сун­ків роз­кри­та добре. Плюс ще одна кла­си­чна кла­си­ка, з якою я ознайомився.