Денацифікація Німеччини

Поки javascript ламає сайт під гаслом рито­ри­чних запи­тань, про­по­ную почи­та­ти про досвід років минувших.

---

Дру­га сві­то­ва впли­ну­ла на весь світ. Нацист­ська Німеч­чи­на пра­гну­ла досяг­ти заво­ю­ва­ти мате­рик, нім­ці під­три­му­ва­ли це, спро­тив наци­зму був мізерним.

Під­пи­са­ти з Німеч­чи­ною зви­чай­ний мир­ний дого­вір було немо­жли­во. «Тоталь­на вій­на змі­ни­ла зви­чну модель миро­твор­чо­сті», — писав німе­цький істо­рик Гайо Гол­борн, який про­тя­гом вій­ни пра­цю­вав в Офі­сі стра­те­гі­чних дослі­джень США. На Ялтин­ській кон­фе­рен­ції Чер­чилль, Рузвельт та Ста­лін пого­ди­ли спіль­ну ціль — зро­би­ти все, аби Німеч­чи­на біль­ше ніко­ли не пору­ши­ла мир. Для цьо­го вони мали при­тя­гну­ти до від­по­від­аль­но­сті всіх воєн­них зло­чин­ців, зни­щи­ти всі нацист­ські зако­ни та інсти­ту­ції, позба­ви­ти наци­стів будь-яко­го впливу.

До США, Вели­кої Бри­та­нії та СРСР доєд­на­ла­ся Фран­ція. Ці чоти­ри кра­ї­ни роз­ді­ли­ли Німеч­чи­ну та Австрію на оку­па­цій­ні зони, про­те жодна з них не готу­ва­ла­ся до ство­ре­н­ня вій­сько­вих адмі­ні­стра­цій. Пре­зи­дент США до остан­ньо­го спо­ді­вав­ся, що аме­ри­кан­ські вій­сько­ві не затри­ма­ю­ться в Євро­пі надов­го, а від­ра­зу після пораз­ки Німеч­чи­ни виру­шать в Азію. Бри­тан­ська полі­ти­ка щодо Німеч­чи­ни зале­жа­ла від дій Аме­ри­ки. Фран­цію не ціка­ви­ла Німеч­чи­на, її ціл­лю було посу­ну­ти кор­дон на схід. Радян­ські пар­тій­ці також не могли пого­ди­ти полі­ти­ку через іде­о­ло­гі­чні суперечки.

Тож коли восе­ни 1944 року сою­зни­цькі вій­ська поча­ли при­бу­ва­ти в Німеч­чи­ну, їх дії були хаотичним.

На Потс­дам­ській кон­фе­рен­ції сою­зни­ки пого­ди­ли, що кожен з них само­стій­но визна­ча­ти­ме те, як про­во­ди­ти дена­ци­фі­ка­цію у сво­їй оку­па­цій­ній зоні. Водно­час дійшли зго­ди, що основ­ним інстру­мен­том дена­ци­фі­ка­ції мав ста­ти опи­ту­валь­ник (Fragebogen) щодо діяль­но­сті за нацист­ських часів. Лише тоді люди­на отри­му­ва­ла тало­ни на продукти. 

Вій­сько­ві адмі­ні­стра­ції муси­ли вивчи­ти від­по­віді опи­ту­ва­но­го і від­не­сти його одні­єї з п’яти категорій: 

• осо­би з вели­кою виною — при­зна­ча­ли смер­тну кару чи ув’язнення; 
• осо­би з виною — при­зна­ча­ли ув’язнення та виправ­ні роботи.
• осо­би з малою виною — не аре­што­ву­ва­ли, про­те вони отри­му­ва­ли випро­бу­валь­ний термін;
• послі­дов­ни­ки — обме­жу­ва­ли пра­ва чи кара­ли штрафом; 
• виправ­да­ні.

Дена­ци­фі­ка­ція про­во­ди­ла­ся в усіх чоти­рьох зонах оку­па­ції. Аме­ри­кан­ці діли­ли нім­ців на дуже пога­них, пога­них і менш пога­них (погодь­те­ся, бага­то в чому спів­па­дає з нині­шньою кла­си­фі­ка­ція росі­ян). Аме­ри­кан­ці були при­скі­пли­ви­ми, нама­га­ли­ся пока­ра­ти; англій­ці одра­зу ж зро­би­ли акцент на пере­ви­хо­ван­ні, а фран­цу­зи, які не тіль­ки були в німе­цькій оку­па­ції, але й пев­ним чином у кола­бо­ра­ції з нім­ця­ми – когось поса­ди­ли, когось від­пу­сти­ли, когось і вза­га­лі «не помі­ти­ли» (фран­цузь­ка зона була найкорумпованішою).

Німе­цький жур­на­ліст Курт Рісс виїхав з кра­ї­ни в 1933 році, після обра­н­ня Гітле­ра кан­цле­ром. У 1945 році він повер­нув­ся до Німеч­чи­ни. Про­вів­ши там кіль­ка тижнів та поспіл­ку­вав­шись з місце­ви­ми, він почу­вав­ся втом­ле­ним та над­зви­чай­но роз­дра­то­ва­ним. «Я почав від­чу­ва­ти най­ви­щу пова­гу до Гітле­ра, який, схо­же, 13 років управ­ляв кра­ї­ною попри неса­мо­ви­тий спро­тив чи при­найм­ні мов­ча­зну незго­ду 70 міль­йо­нів жите­лів», — сар­ка­сти­чно писав він в New York Times.

Рісс при­йшов до виснов­ку, що США мусять здо­бу­ти ще одну пере­мо­гу — пере­ви­хо­ва­ти всіх людей, які від­мо­ви­ли­ся визна­ти вла­сну при­че­тність. Для цьо­го аме­ри­кан­ці вико­ри­сто­ву­ва­ли доку­мен­таль­ні філь­ми про нацист­ські кон­цен­тра­цій­ні табо­ри. Реа­кція нім­ців була нега­тив­ною. Вони бай­ду­жи­ми очи­ма диви­ли­ся на ще теплі печі кре­ма­то­рі­їв і демон­стра­тив­но від­вер­та­ли­ся від куп люд­ської золи та фото тру­пів. Їм пока­зу­ва­ли і мото­ро­шні кадри кіно­хро­ні­ки. Біль­шість на цих кіно­се­ан­сах, у тем­но­ті кіно­за­лу, про­сто заплю­щу­ва­ли очі.

Одна 16-річна дів­чин­ка після пере­гля­ду тако­го філь­му заяви­ла, що його авто­рам вар­то було про­кон­суль­ту­ва­ти­ся з очіль­ни­ком нацист­ської про­па­ган­ди Йозе­фом Геб­бель­сом, аби фільм був більш переконливим.

У 1946 році бри­тан­ська та аме­ри­кан­ська вій­сько­ві адмі­ні­стра­ції пере­да­ла про­цес дена­ци­фі­ка­ції ново­ство­ре­ним німе­цьким регіо­наль­ним уря­дам. Вони спро­сти­ли опи­ту­ва­н­ня, аби швид­ше обро­бля­ти від­по­віді. На пра­кти­ці це озна­ча­ло, що наци­стам було лег­ше уни­кну­ти від­по­від­аль­но­сті. За 1946 – 1948 роки нім­ці в аме­ри­кан­сько­му секто­рі запов­ни­ли май­же 13 міль­йо­нів питаль­ни­ків. Близь­ко 10 міль­йо­нів людей було визна­но послі­дов­ни­ка­ми чи виправ­да­ни­ми. Ще три міль­йо­ни під­ля­га­ли суду, два з яких було амні­сто­ва­но. Лише 865 тисяч справ потра­пи­ло в суд. 

Німе­цькі кому­ні­сти в радян­ській оку­па­цій­ній зоні спо­ді­ва­ли­ся, що дена­ци­фі­ка­ція ста­не пер­шим кро­ком в їхній полі­ти­чній бороть­бі. Вони пла­ну­ва­ли вико­ри­ста­ти цю полі­ти­ку, аби отри­ма­ти під­трим­ку насе­ле­н­ня. Хоті­ли виклю­чи­ти всіх коли­шніх чле­нів нацист­ської пар­тії з полі­ти­чно­го життя. 

Німе­цький істо­рик Тімо­ті Фогт вва­жає, що радян­ська дена­ци­фі­ка­ція була не менш про­валь­ною за захі­дну. На її поча­тко­во­му ета­пі всіх коли­шніх дер­жав­них слу­жбов­ців від­прав­ля­ли на при­му­со­ву робо­ту, а май­но кон­фі­ску­ва­ли. Про­те зго­дом комі­сії з дена­ци­фі­ка­ції запро­ва­ди­ли роз­по­діл на дій­сних та номі­наль­них чле­нів нацист­ської пар­тії. Чле­ни комі­сії ста­ви­лись досить побла­жли­во до сво­єї робо­ти: близь­ко 70% коли­шніх наци­стів визна­ва­ли номі­наль­ним, зав­дя­ки чому ті уни­ка­ли пока­рань. Осо­бли­во побла­жли­во ста­ви­лись до моло­дих людей, які рані­ше вхо­ди­ли до нацист­ських моло­ді­жних орга­ні­за­цій. Це ж сто­су­ва­ло­ся пра­ців­ни­ків меди­чної сфе­ри, адже їх не виста­ча­ло. Навіть коли спра­ва дохо­ди­ла до суду, нім­ці зде­біль­шо­го не хоті­ли висту­па­ти як свід­ки обвинувачення.

Зре­штою, як на схо­ді, так і на захо­ді Німеч­чи­ни дена­ци­фі­ка­цій­ні полі­ти­ки були зупи­не­ні в 1948, на поча­тку Холо­дної вій­ни. Захі­дні сою­зни­ки та СРСР біль­ше не могли ізо­льо­ву­ва­ти від суспіль­но­го жит­тя сотні тисяч людей, при­че­тних до нацист­сько­го режи­му, адже саме ці люди вмі­ли керу­ва­ти уря­до­ви­ми орга­ні­за­ці­я­ми. До 1973 року біль­шість керів­них пози­цій в Міні­стер­стві юсти­ції ФРН займа­ли коли­шні чле­ни нацист­ської пар­тії. Кожен п’ятий був чле­ном нацист­ських Штур­мо­вих загонів.

Інши­ми сло­ва­ми, у після­во­єн­ні часи нім­ці апа­ти­чно ста­ви­ли­ся до дена­ци­фі­ка­ції, зро­зу­мів­ши, що від­по­від­аль­ність є вибір­ко­вою. Вони спо­ді­ва­ли­ся, що почнуть жити з «годи­ни нуль» (Stunde Null), забув­ши про минуле. 

Став­ле­н­ня до ньо­го у захі­дній Німеч­чи­ні (ФНР) і радян­ській було різним (НДР). ФРН під тиском захі­дних сою­зни­ків зму­ше­на була визна­ти себе пра­во­на­сту­пни­цею Тре­тьо­го Рей­ху і взя­ти на себе всю від­по­від­аль­ність за те, що ста­ло­ся. Також ФРН зму­ше­на була випла­ти­ти Ізра­ї­лю чима­лі ком­пен­са­ції. Це викли­ка­ло вели­че­зне невдо­во­ле­н­ня нім­ців. Пер­ший кан­цлер ФРН Кон­рад Аде­на­у­ер і прав­ля­ча пар­тія про­во­ди­ли дуже обе­ре­жну вну­трі­шню полі­ти­ку й наго­ло­шу­ва­ли на тому, що біль­шість нім­ців ні в чому не вин­ні. Але болі­сні про­це­си дена­ци­фі­ка­ції там все ж від­бу­ва­ли­ся. Суди над нацист­ськи­ми зло­чин­ця­ми три­ва­ли аж до сере­ди­ни 60-их років, зокре­ма і Фран­кфурт­ський суд над адмі­ні­стра­ці­єю Аушві­ца, який від­був­ся у 1963 – 1965.

У НДР була інша ситу­а­ція. Там вва­жа­ли, що вони, на про­ти­ва­гу захі­дним нім­цям, «ні в чому не вин­ні». З пода­чі СРСР схі­дні нім­ці пози­ціо­ну­ва­ли себе «анти­фа­ши­ста­ми». Навіть Бер­лін­ський мур офі­цій­но нази­вав­ся «Анти­фа­шист­ським обо­рон­ним валом». І бай­ду­же, що пере­ва­жна части­на спів­ро­бі­тни­ків таєм­ної полі­ції шта­зі (та й не тіль­ки її) були вчо­ра­шні­ми есесівцями.

Май­же до кін­ця 50-их років нім­ці були впев­не­ні – Гітлер був непо­га­ним керів­ни­ком. І він зро­бив Німеч­чи­ну «вели­кою кра­ї­ною». Про­бле­ма поля­га­ла тіль­ки в тому, що його ото­чу­ва­ли «пога­ні», «не ті» люди. Вони вво­ди­ли його в ома­ну. Під­со­ву­ва­ли неправ­ди­ві відо­мо­сті, спо­тво­ре­ну інфор­ма­цію і дава­ли «не ті» пора­ди. Понад 70% нім­ців запе­ре­чу­ва­ли спіль­ну від­по­від­аль­ність за вій­ну. Про мину­ле волі­ли не зга­ду­ва­ти, а дена­ци­фі­ка­ція наштов­ху­ва­лась на воро­жість і спро­тив німе­цько­го суспільства.

Дер­жав­ні цен­тра­лі­зо­ва­ні полі­ти­ки оброб­ки мину­ло­го зазна­ли пораз­ки. Нато­мість по-справ­жньо­му нім­ці поча­ли ціка­ви­ти­ся тим, ким були їхні пред­ки, напри­кін­ці 60‑х. Виро­сло нове поко­лі­н­ня, яке запу­сти­ло запі­зні­лу «дена­ци­фі­ка­цію» зни­зу вверх. 

В офі­цій­ний дискурс теми коле­ктив­ної від­по­від­аль­но­сті і при­че­тно­сті зви­чай­них нім­ців до зло­чи­нів Гітле­ра потра­пи­ла тіль­ки після сту­дент­ських про­те­стів кін­ця 60-их. Можна ска­за­ти, що саме моло­де поко­лі­н­ня нім­ців, наро­дже­не в пер­ші після­во­єн­ні роки, про­ло­ми­ло кри­гу мов­ча­н­ня про тра­гі­чне мину­ле. Молодь зви­ну­ва­чу­ва­ла сво­їх батьків у замов­чу­ван­ні про­блем­них епі­зо­дів німе­цької істо­рії та при­хо­ву­ван­ні під­трим­ки націо­нал-соці­а­лі­зму. Вла­да зму­ше­на була реа­гу­ва­ти. На офі­цій­но­му рів­ні поча­ли обго­во­рю­ва­ти нацист­ське мину­ле і роз­ви­ва­ти в націо­наль­ній сві­до­мо­сті ком­по­нент роз­ка­я­н­ня. З кін­ця 60-их у шко­лах почи­на­ють викла­да­ти істо­рію непро­сто­го пері­о­ду Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Німе­цькі вчи­те­лі, див­ля­чись дітям у вічі, каза­ли: «Так, ці зло­чи­ни зро­би­ла Німеччина».

Пока­зо­вою є ситу­а­ція, яка ста­ла­ся в Австрії. Дена­ци­фі­ка­ція в кра­ї­ні була не менш вибір­ко­вою, ніж в Німеч­чи­ні. Після завер­ше­н­ня вій­ни Тарас Боро­дай­ке­вич, коли­шній агент нацист­ської роз­від­ки, викла­дав у Віден­сько­му коле­джі сві­то­вої тор­гів­лі. У 1962 році на сво­їй лекції він пози­тив­но від­гу­ку­вав­ся про Гітле­ра. 20-річній сту­дент зано­ту­вав це та пере­дав в пре­су. У резуль­та­ті це при­зве­ло до пер­шо­го вули­чно­го зіткне­н­ня між ліви­ми та пра­ви­ми полі­ти­чни­ми угру­пу­ва­н­ня у Дру­гій Австрій­ській Респу­блі­ці. Боро­дай­ке­вич був зму­ше­ний піти у відставку.

У 1969 році до вла­ди у ФРН при­йшли соці­ал-демо­кра­ти (СДПН) на чолі з Віл­лі Бранд­том, на офі­цій­но­му рів­ні було про­го­ло­ше­но про­гра­му «подо­ла­н­ня мину­ло­го», яка мала ста­ти осно­вою демо­кра­ти­за­ції німе­цько­го суспіль­ства. Роз­ка­я­н­ня за зло­чи­ни, здій­сне­ні нім­ця­ми при націо­нал-соці­а­лі­змі, потра­пи­ли у центр німе­цької істо­ри­чної сві­до­мо­сті. Одним із най­яскра­ві­ших актів ста­ло колі­но­пре­кло­ні­н­ня Віл­лі Бранд­та в 1970 році перед пам’ятником геро­ям Пов­ста­н­ня у Вар­шав­сько­му гетто. 

Біль­шість насе­ле­н­ня назва­ло цей сим­во­лі­чний жест зай­вим і непо­трі­бним. Деко­му з пра­вих і вза­га­лі це зда­ло­ся «актом капі­ту­ля­ції». Однак важли­во, що новий тренд під­три­ма­ли два про­від­них ЗМІ: жур­нал Spiegel і газе­та DieZeit. Саме на їхніх шпаль­тах неза­ба­ром роз­гор­ну­лась зна­ме­ни­та «супе­ре­чка істо­ри­ків», яка оста­то­чно роз­ста­ви­ла кра­пки над «і» щодо минулого.

А ще у нім­ців були чудо­ві істо­ри­ки та філо­со­фи. Зокре­ма Карл Ясперс і Юрґен Габермас. 

Ясперс напи­сав у 1946 зна­ме­ни­ту пра­цю «Пита­н­ня про про­ви­ну». За Яспер­сом є кри­мі­наль­на про­ви­на, полі­ти­чна, мораль­на і навіть мета­фі­зи­чна. Крім того, вар­то роз­рі­зня­ти поня­т­тя «про­ви­ни» і «від­по­від­аль­но­сті». Ясперс ствер­джу­вав, що «Кожна люди­на від­по­від­ає разом з інши­ми за те, як нею правлять».

Спо­ча­тку книж­ка викли­ка­ла вели­че­зний нега­тив­ний резо­нанс у німе­цько­му суспіль­стві. Сту­ден­ти бой­ко­ту­ва­ли лекції Яспер­са, коле­ги зви­ну­ва­чу­ва­ли його зокре­ма й у тому, що він начеб­то «про­дав­ся НАТО». Однак вияви­ло­ся, що ідеї філо­со­фа були слу­шни­ми і вкрай потрі­бни­ми німе­цько­му суспіль­ству. Нині Кар­ла Яспер­са нази­ва­ють не іна­кше, як «батьком нової Німеччини».

Насту­пни­ком Яспер­са був Юрґен Габер­мас. Істо­рик за фахом, один із голов­них уча­сни­ків «супе­ре­чки істо­ри­ків» кін­ця 80‑х, він роз­ви­вав ідеї Яспер­са. Вче­ний наго­ло­шу­вав, що нім­ці зобов’язані пам’ятати про стра­ж­да­н­ня тих, хто був уби­тий їхні­ми попе­ре­дни­ка­ми. Патрі­о­тизм – це чудо­во, але він має бути «здо­ро­вим». Габер­мас запро­по­ну­вав нім­цям про­ект постна­ціо­наль­но­го «кон­сту­ти­цій­но­го патрі­о­ти­зму», пов’язаного з уні­вер­саль­ни­ми цін­но­стя­ми прав люди­ни, демо­кра­тії та лібе­раль­ної свободи.

---

Тож можна ска­за­ти, що дена­ци­фі­ка­ція – спо­ча­тку при­му­со­ва, а потім вже добро­віль­на, була для німе­цько­го суспіль­ства над­зви­чай­но скла­дною, дов­гою і непро­стою, але вда­лою. Нажаль, вар­то пам’я­та­ти, що дві­чі в одну річку не зайдеш.

Що буде з руснею, їх міз­ка­ми зале­жить від бага­тьох факто­рів, можли­во буде досить пусти­ти теле­ма­ра­фон на всіх медіа і ці бара­ни отри­му­ють нову сві­до­мість, можли­во щось інше. 

Не зага­дуй­те силь­но на перед, адже вій­на ще не закінчилась(