Експеримент із добрим самаритянином

1978 року пси­хо­ло­ги Джон Дар­лі і Дені­ел Бетсон про­ве­ли екс­пе­ри­мент на осно­ві ста­ро­дав­ньої біблій­ної при­по­ві­сті про добро­го самаритянина.

При­по­вість роз­по­від­ає про юдея, яко­го на шля­ху з Єру­са­ли­ма до Єри­хо­на гра­бу­ють, жор­сто­ко б’ють і лиша­ють поми­ра­ти на доро­зі. Повз ньо­го про­хо­дить свя­ще­ник, удає, ніби не бачить постра­жда­ло­го, і пере­хо­дить на інший бік доро­ги. Тоді на доро­зі з’являється левіт, погля­дає на поби­то­го і теж, як і свя­ще­ник, пере­хо­дить на інший бік доро­ги. Аж ось іде сама­ри­тя­нин. Попри воро­гу­ва­н­ня сама­ри­тян і юде­їв, сама­ри­тя­нин перев’язує рани постра­жда­ло­го, везе його до заїзно­го дво­ру й опі­ку­є­ться ним про­тя­гом ночі. Насту­пно­го ран­ку сама­ри­тя­нин пла­тить госпо­да­ре­ві, про­сить його піклу­ва­ти­ся про постра­жда­ло­го та обі­цяє опла­ти­ти всі витра­ти, коли повернеться.

Джон Дар­лі і Дені­ел Бетсон вирі­ши­ли пере­ві­ри­ти три гіпотези.

1. При­пу­ска­є­ться, що свя­ще­ник і левіт були над­то зосе­ре­дже­ні на релі­гій­них спра­вах, тому не звер­ну­ли ува­ги і не допо­мо­гли постра­жда­ло­му. Дар­лі й Бетсон хоті­ли пере­ві­ри­ти, чи справ­ді загли­бле­ні в релі­гію люди мен­ше схиль­ні допо­ма­га­ти тим, для кого віра – не на пер­шо­му місці.

2. При­пу­ска­є­ться, що люди, які поспі­ша­ють, мен­ше схиль­ні допомагати.

3. При­пу­ска­є­ться, що люди, які звер­та­ю­ться до релі­гії в пошу­ку сен­су жит­тя і духов­но­го про­зрі­н­ня, біль­ше схиль­ні допо­ма­га­ти, ніж люди, які вико­ри­сто­ву­ють релі­гію для осо­би­стої вигоди.

Уча­сни­ки екс­пе­ри­мен­ту – сту­ден­ти релі­гі­є­знав­чих факуль­те­тів. Перед­усім вони мали запов­ни­ти анке­ту, від­по­вів­ши на запи­та­н­ня щодо релі­гій­ної при­на­ле­жно­сті й пере­ко­нань. Анке­ту вико­ри­сто­ву­ва­ли для пере­вір­ки тре­тьої гіпотези.

1. Для сту­ден­тів про­ве­ли лекцію з релі­гі­є­знав­ства, а тоді попро­си­ли пере­йти до іншої будівлі.

2. На шля­ху до сусі­дньої будів­лі вони зустрі­ли акто­ра – трав­мо­ва­на люди­на, що лежить на зем­лі й воче­видь потре­бує нагаль­ної допомоги.

3. Для пере­вір­ки дру­гої гіпо­те­зи деяким сту­ден­там ска­за­ли поспі­ша­ти: ніби­то вони мають лише кіль­ка хви­лин на пере­хід до іншої будівлі.

Тоді як решті сту­ден­тів ска­за­ли, що поспі­ша­ти не варто.

4. Для визна­че­н­ня впли­ву думок на ріше­н­ня під­до­слі­дних деяким сту­ден­там ска­за­ли, що в іншій будів­лі вони мають роз­по­ві­сти при­по­вість про добро­го сама­ри­тя­ни­на, тоді як іншим сту­ден­там ска­за­ли, що їхнім зав­да­н­ням буде про­ве­де­н­ня лекції сто­сов­но навчаль­но­го процесу.

5. Для оцін­ки пове­дін­ки під­до­слі­дних було роз­ро­бле­но шести­баль­ну шка­лу: від моде­лі «не звер­ну­ти ува­ги на постра­жда­ло­го» до «лиши­ти­ся з постра­жда­лим, доки не наді­йде допомога».

За резуль­та­та­ми екс­пе­ри­мен­ту, Джон Дар­лі і Дені­ел Бетсон вияви­ли, що поспіх – визна­чаль­ний чин­ник ріше­н­ня люди­ни зупи­ни­ти­ся й допо­мог­ти постра­жда­ло­му. 63 % під­до­слі­дних, які не поспі­ша­ли, нада­ли допо­мо­гу трав­мо­ва­ній люди­ні, тим часом тіль­ки 10 % сту­ден­тів, які поспі­ша­ли, вирі­ши­ли допомогти.

Серед сту­ден­тів, яким дали зав­да­н­ня роз­по­ві­сти про добро­го сама­ри­тя­ни­на, вияви­ло­ся вдві­чі біль­ше охо­чих допо­мог­ти постра­жда­ло­му, ніж серед сту­ден­тів, які мали про­ве­сти лекцію щодо навчаль­но­го про­це­су. Це свід­чить про те, що дум­ки, яки­ми обійня­та люди­на, дій­сно віді­гра­ють роль під час ухва­ле­н­ня рішень щодо нада­н­ня допо­мо­ги. Щоправ­да цей чин­ник менш впли­во­вий, ніж поспіх, тому що біль­шість сту­ден­тів, які поспі­ша­ли й мали роз­по­від­а­ти про добро­го сама­ри­тя­ни­на, не зупи­ни­ли­ся біля постраждалого.

А от при­чи­ни релі­гій­но­сті люди­ни (осо­би­ста виго­да чи духов­не про­зрі­н­ня), як вияви­ло­ся, не мають значення.

Дістав­шись сусі­дньої будів­лі, деякі сту­ден­ти, які про­і­гно­ру­ва­ли постра­жда­ло­го, поча­ли гово­ри­ти, що від­чу­ва­ють три­во­гу і про­ви­ну. Отже, воче­видь, вони не нада­ли допо­мо­гу через поспіх або хви­лю­ва­н­ня, рад­ше ніж через бездушність.

Екс­пе­ри­мент із добрим сама­ри­тя­ни­ном засвід­чив, що неба­жа­н­ня людей зупи­ни­ти­ся і допо­мог­ти «жер­тві» пов’язане насам­пе­ред із зайня­ті­стю й поспі­хом і зосе­ре­дже­н­ня людей на вла­сних дум­ках може при­зво­ди­ти до шкі­дли­вої бездіяльності.