Філософія cream_api

Отже, у нас є люди, які піра­тять ігри, а є люди, які купля­ють ігри. Кори­сту­ва­чі CreamAPI зна­хо­дя­ться десь посе­ре­ди­ні. Мені зда­є­ться, що у них в моз­ку сфор­му­ва­лась якась ідея про те, що пірат­ство — це пога­но, але і роз­ро­бни­ки, які пха­ють в свої ігри по 40 пла­тних DLC — також пога­ні. І, через таке дво­я­ке мисле­н­ня, техно­ло­гії чи люд­ство дое­во­лю­ціо­ну­ва­ли до ство­ре­н­ня цієї програми.

Що це таке і з чим його їдять.

З опи­су на гітха­бі можна зро­зу­мі­ти, що це якась про­гра­ма, яка зна­хо­дить вста­нов­ле­ні (при­дба­ні) в сті­мі ігри та роз­бло­ко­вує до них DLC. 

/​/​Колись ця про­гра­ма була трьо­ма фай­ли­ка­ми, які маску­ва­лись під steam_api.dll, steam_api64.dll, а тре­тій текс­то­вий фай­лик збе­рі­гав екс­порт з steamDB через скрипт TemperMonkey дані ID всіх DLC до гри. Тепер це пов­но­цін­на про­гра­ма, яка має гра­фі­чний інтер­фейс і за пару клі­ків все робить сама вза­га­лі без гемороя.//

Але чи вва­жа­ють себе чіте­ра­ми чи піра­та­ми ті, хто ска­чує і кори­сту­є­ться цією про­гра­мою? Я думаю, що ні. Вони вва­жа­ють себе таки­ми собі гедо­ні­ста­ми цифро­во­го сві­ту, напів­ні­гі­лі­ста­ми. І в їхньо­му розу­мін­ні це поясню­є­ться так: 

“Я купив якийсь пов­но­цін­ний про­дукт за свої гро­ші і я маю пра­во кори­сту­ва­тись цим про­ду­ктом на 100%, він пов­ні­стю мій і я можу роби­ти з ним все що захочу.”

(це завча­сно непра­виль­на дум­ка і далі я поясню чому)

Тоб­то вони роз­мір­ко­ву­ють про при­дба­ну ними гру, як про пов­но­цін­ний про­дукт і хочуть отри­му­ва­ти всі апдей­ти до гри (вклю­ча­ю­чи своє­ча­сні фікси багів та увесь дода­тко­вий кон­тент до гри), — так, як в прин­ци­пі всі люди дума­ли рані­ше (коли не було ніяких DLC і ігри випу­ска­лись у вер­сії 1.0, а потім роз­ро­бни­ки про­сто пере­хо­ди­ли до роз­роб­ки іншої гри). Тоді про­да­ва­ли диски з ігра­ми (або кар­три­джі) і у бага­тьох спо­жи­ва­чів від­кла­лась саме така ана­ло­гія з при­дба­н­ням ігор в цифро­вих мага­зи­нах. Ана­ло­гі­чні дум­ки про те, що ​“Я купив магні­то­фон, а тепер мені тре­ба ще й купу­ва­ти до ньо­го касе­ти” — вза­га­лі від­су­тня в міз­ках таких користувачів. 

Роз­ро­бни­ки можуть роби­ти зі сво­єю грою що зав­го­дно і випу­ска­ти скіль­ки зав­го­дно допов­нень до неї, а кори­сту­вач буде пока­зу­ва­ти гаман­цем чи зго­ден він купу­ва­ти DLC. Чи пого­джу­є­тесь ви з цим твер­дже­н­ням? Чи нав­па­ки дума­є­те, що мікро­тран­за­кції дій­сно руй­ну­ють відео­і­гро­ву інду­стрію? Мені зда­є­ться, що випуск допов­нень до гри зале­жить від бага­тьох факто­рів, від про­стої кор­по­ра­тив­ної жаді­бно­сті, при­віт Ubisoft та Anno 1800 

…до гри типу Rain World та Factorio. Пер­ший випа­док — це полі­ти­ка ком­па­нії, спря­мо­ва­на на макси­мі­за­цію дохо­дів від роз­роб­ки одні­єї гри; дру­гий варі­ант — робо­та з ком’ю­ні­ті, коли роз­ро­бни­ки слу­ха­ють, чого не виста­чає грав­цям і випу­ска­ють це як окре­ме допов­не­н­ня, дода­ю­чи купу дода­тко­во­го кон­тен­ту, нові лока­ції та сюжет, який роз­ши­рює основ­не про­хо­дже­н­ня (це від­рі­зня­є­ться від тих 40 DLC від кру­пної відео­і­гро­вої ком­па­нії тим, що не про­по­нує за умов­ні 91 гри­вень купи­ти обрі­за­ну вер­сію гри і на цьо­му фоні вигля­дає більш позитивно).

Полі­ти­ка пер­ших (буду нази­ва­ти їх ​“пога­ни­ми хло­пця­ми”) поля­гає в тому, щоб зму­си­ти грав­ця при­дба­ти гру за копій­ки (91 грн.) та коли він під­ся­де на гру, пока­за­ти йому банер та зму­си­ти при­дба­ти дода­тко­вий кон­тент до гри. Така полі­ти­ка заро­бля­н­ня гро­шей не нова і пра­цює досить дав­но. Полі­ти­ка ​“хоро­ших хло­пців” поля­гає в тому, щоб дати грав­цю саме те, чого він хотів — у нас є основ­ний сюжет на 100 годин, а є ще ось це СУПЕР­КЛА­СНЕ ДОПОВ­НЕ­Н­НЯ ще на 200 – 300 годин кон­тен­ту яке коштує навіть дешев­ше, ніж основ­на гра і роз­ши­рює все­світ гри. В голо­ві у спо­жи­ва­ча це вигля­дає як хоро­ша уго­да і також може зму­си­ти його при­дба­ти таке доповнення.

Тоб­то кори­сту­ва­чі CreamAPI не дума­ють про себе, як про тих, хто займа­є­ться яко­юсь фор­мою пірат­ства (бо при­дба­ли гру), а нав­па­ки — таки­ми собі бій­ця­ми із «бляд­ським капі­та­лі­сти­чним світом».

Інша сто­ро­на кор­по­ра­тив­ної монети

Роз­ро­бни­ки випу­ска­ють пла­тні допов­не­н­ня зара­ди гро­шей і репу­та­ції. Phantom Liberty вийшло наба­га­то кра­щим за ори­гі­наль­ну гру і це дозво­ли­ло CD Project Red сфо­к­усу­ва­тись на четвер­то­му Відьма­ку. Роз­ро­бни­ки Terraria та No Man’s sky ~10 років випу­ска­ють без­ко­штов­ні допов­не­н­ня до гри і не мають ніяких дода­тко­вих гро­шей, бо всі, хто хотів при­дба­ти Тера­рію, вже дав­но це зро­бив. Репу­та­ція у них також на най­ви­що­му рів­ні (У Шона Мюр­рея, до речі, все також дуже добре з репу­та­ці­єю і вже досить дов­гий час). То наві­що вони досі випу­ска­ють патчі і той самий tModLoader? Думаю, що ці люди про­сто люблять свою гру і нама­га­ю­ться покра­щу­ва­ти її настіль­ки дов­го, наскіль­ки буду­ють дозво­ля­ти гроші.

В ран­ніх вер­сі­ях CreamAPI дода­вав­ся такий фактор як ​“гемо­рой”. 

Дуже дов­го тре­ба було нала­што­ву­ва­ти все щоб погра­ти в при­дба­ну гру з допов­не­н­ням (вклю­ча­ю­чи ска­чу­ва­н­ня допов­нень до деяких ігор, яке акту­аль­не і зараз). Не всі роз­ро­бни­ки про­да­ють свої ігри в сті­мі пов­но­цін­ни­ми, — тоб­то таки­ми, де папка з грою вже містить всі допов­не­н­ня, які про­сто забло­ко­ва­ні сті­мом і роз­бло­ко­ву­ю­ться за гро­ші, напри­клад Way of the Hunter, де всі допов­не­н­ня вбу­до­ва­ні. Є й такі, напри­клад від Paradox, де рівень гемо­рою най­ви­щий. Потрі­бно було спо­ча­тку ска­чу­ва­ти допов­не­н­ня з торен­та, копі­ю­ва­ти їх в папку з грою в сті­мі, онов­лю­ва­ти лаун­чер, потім бло­ку­ва­ти онов­ле­н­ня в сті­мі, потім копі­ю­ва­ти фай­ли про­гра­ми в папку з грою, через пла­гін до TemperMonkey зі SteamDB гене­ру­ва­ти текс­то­вий файл з ID допов­нень і кида­ти його в папку з грою і моли­тись щоб від пара­до­ксів зав­тра не при­ле­ті­ло онов­ле­н­ня на їх лаун­чер, який пере­за­пи­ше всі фай­ли і потрі­бно буде це все роби­ти зно­ву. Також не всі ігри пра­цю­ють з CreamAPI, до деяких вза­га­лі немо­жли­во роз­бло­ку­ва­ти допов­не­н­ня. З онлайн ігра­ми типу Destiny нічо­го не вда­сться зробити.

І тут ми має­мо типо­во­го юзе­ра з мораль­ною диле­мою. Або при­дба­ти гру та витра­ти­ти час на те, щоб їба­тись з фай­ла­ми допов­нень — спі­ра­ти­ти DLC та хакну­ти стім щоб той видав йому бажа­ні DLC. Або купу­ва­ти допов­не­н­ня разом з грою. Думаю, що в гли­би­ні душі кожен із них від­чу­ває цей тон­кий момент – чи дій­сно вони обма­ню­ють систе­му, чи ж ця систе­ма сама вин­на в тому, що люди шука­ють обхі­дні шля­хи? Мораль­на диле­ма стає наба­га­то шир­шою, коли такі юзе­ри купля­ють ігри, зна­ю­чи полі­ти­ку сті­ма щодо при­дба­них цифро­вих копій гри, про те, що ігри не нале­жать тим, хто їх при­дбав (як і DLC). Якщо пев­ні аспе­кти мора­лі дозво­ля­ють одним піра­ти­ти, а іншим купу­ва­ти, то які мораль­ні факто­ри зму­шу­ють кори­сту­ва­чів вико­ри­сто­ву­ва­ти CreamAPI для роз­бло­ку­ва­н­ня допов­нень до ігор, якщо вони вже зна­ють, що ці ігри їм не нале­жать? Прин­цип най­мен­шо­го супро­ти­ву? Прин­цип най­мен­шо­го зла? А зло тут у нас хто: роз­ро­бни­ки, які випу­ска­ють і про­да­ють DLC, чи стім, який каже, що ігри вам не нале­жать? Якщо ігри вам не нале­жать, то який вза­га­лі сенс в CreamAPI? Про­сто піра­тиш ігри і не зайо­бу­єш свій мен­таль­ний ком­пас. Це дово­лі бага­то­гран­на мораль­на диле­ма, про яку я і хотів написати.

Є й інші – ті, для кого CreamAPI є про­сто спосо­бом отри­ма­ти біль­ше кон­тен­ту без витрат. Вони не загли­блю­ю­ться в пита­н­ня прав вла­сно­сті, не роз­ду­му­ють над полі­ти­кою моне­ти­за­ції. Вони про­сто хочуть погра­ти у гру з усі­ма можли­во­стя­ми, не спла­чу­ю­чи за кожну дрібницю.

Для них логі­ка про­ста: якщо можна отри­ма­ти DLC без­ко­штов­но, чому б цим не ско­ри­ста­ти­ся? Вони не вва­жа­ють себе піра­та­ми чи зло­чин­ця­ми. Вони про­сто кори­сту­ю­ться досту­пним інстру­мен­том, зна­ю­чи, що їх за це не забанять.

CreamAPI – це біль­ше ніж про­грам­ка для роз­бло­ку­ва­н­ня допов­нень. Це лакму­со­вий папі­рець, що пока­зує, як люди спри­йма­ють вла­сність, сво­бо­ду та спра­ве­дли­вість у цифро­ву епоху.