Казка про занедбане королівство Ujournal

Колись-колись, не так уже й дав­но, десь на без­ме­жних про­сто­рах Інтер­не­ту, сто­я­ло собі неве­ли­ке, але дуже зати­шне коро­лів­ство під назвою Ujournal​.com​.ua. Це було місце, де мешкан­ці з усіх куто­чків цифро­во­го сві­ту зби­ра­лись, аби роз­по­ві­сти про свої мрії, викла­да­ти істо­рії, діли­тись пора­да­ми, малю­ва­ти сло­ва, як худо­жни­ки малю­ють фар­ба­ми, і про­сто бути почу­ти­ми. Там пану­ва­ли теплі сра­чі на 200 комен­та­рів, чарів­ні реко­мен­да­ції філь­мів та кни­жок, і смі­шні шитпости.

Ujournal не був ні най­яскра­ві­шим, ні НАЙ­ПО­ТУ­ЖНІ­ШИМ коро­лів­ством, але в ньо­му жила душа. У кожно­му пості, у кожно­му щиро­му сло­ві, у кожній дру­жбі, що наро­джу­ва­лась у комен­та­рях, жев­рів вогник справ­жньої магії.

Але, як у кожній каз­ці, над коро­лів­ством нави­сла тем­на тінь. Ім’я тієї тіні — бай­ду­жість. Бай­ду­жість не про­стих мешкан­ців, а того, хто воло­дів усім коро­лів­ством — Вла­сни­ка. Його ніхто не бачив, ніхто ніко­ли не чув. 

Кажуть, колись він ство­рив Ujournal у 2022 році із любо­ві та сво­бо­ди дум­ки. Але щось ста­ло­ся — можли­во, його сер­це охо­ло­ло, а може, він забув пароль від облі­ко­во­го запи­су щоб запла­ти­ти за інтернет.

Посту­по­во Ujournal почав зане­па­да­ти. Нові ман­дрів­ни­ки, що хоті­ли осе­ли­ти­ся в коро­лів­стві, сти­ка­лись із зачи­не­ни­ми воро­та­ми — реє­стра­ція була зла­ма­на. Табли­чка на воро­тах мов­чки кри­ча­ла: ​“Дяку­є­мо за реє­стра­цію! Чекай­те листа для під­твер­дже­н­ня реє­стра­ції”. І люди чека­ли. Дня­ми, тижня­ми, міся­ця­ми. Чека­ли листа з пере­ві­ро­чним кодом, який так ніко­му і не прийшов.

Мешкан­ці, що зали­ши­лись, били в дзво­ни, над­си­ла­ли звіс­тки пта­ха­ми, поштою, еле­ктрон­ни­ми чай­ка­ми — але Вла­сник мов­чав. Він не при­хо­див. Він не лаго­див пола­ма­ні скри­пти, не від­кри­вав воро­та, не від­по­від­ав на закли­ки. Він зник, немов тінь, зали­шив­ши коро­лів­ство напризволяще.

Ком’юніті поча­ло в’янути. Один за одним люди поки­да­ли свої зати­шні хатки-бло­ги, заби­ра­ю­чи з собою спо­га­ди й недо­пи­са­ні мрії. Комен­та­рі замов­кли. Зву­ки кла­віа­тур сти­хли. Про­фі­лі пере­тво­ри­лись на моза­ї­ку архі­вів, а голов­на сто­рін­ка ста­ла мов­ча­зним скле­пом минулого.

Хтось казав, що Ujournal помер. Але це неправда.

Бо у кожно­го, хто хоч раз напи­сав там свій щоден­ник, зали­ши­лось сві­тло в сер­ці. Істо­рії, що жили в тій мере­же­вій дер­жа­ві, досі ман­дру­ють у пам’яті ста­рих мешкан­ців. І, може, колись, одно­го дня, зна­йде­ться герой чи геро­ї­ня, які під­ні­муть ста­рий пра­пор і вди­хнуть нове жит­тя в забу­те, але не зни­ще­не королівство.

А поки… вітер носить тишу вули­ця­ми Ujournal, і хтось, блу­ка­ю­чи тем­ним архі­вом, наштов­ху­є­ться на слова:

ㅤ
«Тут був Ghost7v»

ㅤ
…і знає: ще не все втрачено.