"Людське життя там не має жодної цінності": Контррозвідники країн Балтії відверто розповіли про російську жорстокість - Eesti Ekspress

Естон­ський тижне­вик Eesti Ekspress взяв інтер­в’ю у керів­ни­ків та кіль­кох спів­ро­бі­тни­ків орга­нів дер­жав­ної без­пе­ки Есто­нії, Латвії та Литви. Ось що вони роз­по­ві­ли про росію.

Фото­гра­фія на ста­ро­му, тро­хи пошар­па­но­му слу­жбо­во­му посвід­чен­ні Оле­ксан­дра Тутса вицві­ла і затер­ла­ся. Він вигля­дає наба­га­то молод­шим, ніж зараз: коро­тко стри­же­ний, з гостри­ми риса­ми облич­чя. Влі­тку насту­пно­го року випов­ни­ться 30 років, як він пра­цює в Естон­ській слу­жбі вну­трі­шньої без­пе­ки. Як він пла­нує від­зна­чи­ти цю подію, я не знаю. Біль­шість віль­но­го часу про­во­дить на при­ро­ді і пра­цює рука­ми, хоча де саме — не каже. «Давай­те не буде­мо нама­га­ти­ся скла­сти мені порт­рет, — з прохо­ло­дною посмі­шкою від­по­від­ає він на моє запи­та­н­ня, яка його улю­бле­на кни­га. «Не буде­мо полег­шу­ва­ти зав­да­н­ня противнику».

Тутс має спра­ву з росі­єю 15 з остан­ніх 30 років. Він нама­гав­ся перед­ба­чи­ти її насту­пні кро­ки та викрив росій­ських шпи­гу­нів, деякі з яких були його коле­га­ми. Він спо­ча­тку не від­по­від­ає, коли я запи­тую, що він від­чув, коли впер­ше допи­ту­вав Оле­ксія Дрес­се­на, коли­шньо­го началь­ни­ка, а потім під­ле­гло­го. Вони віта­ли­ся вран­ці, та про­ща­ли­ся вве­че­рі. І все це до тих пір, поки не з’я­су­ва­ло­ся, що Дрес­сен був зра­дни­ком, який пра­цю­вав на росію.

«Подро­би­ці», — суво­ро від­по­вів Тутс, коли я запи­тав, що вида­ло Дрес­се­на. Але коли вони вре­шті-решт сиді­ли нав­про­ти один одно­го і його недав­ній коле­га, навіть дещо друг, був у нару­чни­ках, Тутс каже, що він не від­чув жодних емоцій.

«Я не при­ймаю рішень поспіхом».

Він лише один раз під час наших зустрі­чей демон­струє роз­дра­ту­ва­н­ня — коли я запи­тую, чи можна взя­ти інтер­в’ю у Есто­на Кохве­ра, його коле­ги, викра­де­но­го росій­ською роз­від­кою. Стри­ма­ність — це не про­сто риса хара­кте­ру: це стра­те­гі­чна зброя Тутса про­ти росії.

Як зізна­ли­ся йому аген­ти росій­ської роз­від­ки: «Пере­ва­га [естон­ців] в тому, що ви всі врів­но­ва­же­ні». Дрес­сен також спо­ді­вав­ся, що Тутс про­я­вить емо­ції під час допи­ту, і роз­гу­бив­ся, коли це не випра­вда­ло­ся. Вони не зна­ють, як три­ма­ти себе в руках. Або про­сто не вмі­ють. Вони ста­ють емо­цій­ни­ми, запаль­ни­ми, роз­дра­то­ва­ни­ми, роз­гу­бле­ни­ми. В якийсь момент росій­ські аген­ти втра­ча­ють кон­троль і не в змо­зі нічо­го з цим зро­би­ти. Як вони самі визна­ють: «Розу­мом росію не переможеш».

На дум­ку Тутса, невід­’єм­ним еле­мен­том росій­сько­го суспіль­ства є пока­зу­ха: роби­ти вигляд, що все добре, тоді як насправ­ді все зов­сім не так. Це також сто­су­є­ться, при­найм­ні час­тко­во, росій­ської роз­від­ки, незва­жа­ю­чи на те, що це поту­жна систе­ма, в якій пра­цю­ють тися­чі людей.

«Хаос — це риса росій­ської куль­ту­ри. Зав­жди пови­нен бути пастух, іна­кше це анар­хія», — заува­жує Тутс, який виріс у місті Кохтла-Ярве на схо­ді Есто­нії, де біль­шість насе­ле­н­ня ста­нов­лять росі­я­ни. Гово­ря­чи про росію, він ціле­спря­мо­ва­но вико­ри­сто­вує сло­во «супро­тив­ник» замість сло­ва «ворог», яке, на його дум­ку, є надмір­но наван­та­же­ним. Всту­па­ю­чи в бороть­бу з росі­єю, можна очі­ку­ва­ти, що вони будуть надмір­но емо­цій­ни­ми, але також і невбла­ган­ни­ми. В них вели­ка за роз­мі­ром кра­ї­на, вони амбі­тні, неща­дні, а голов­не — жорстокі.

Тутс не був зди­во­ва­ний звір­ства­ми, вчи­не­ни­ми в Бучі. Не зди­ву­ва­ли­ся й інші кон­тр­ро­зві­дни­ки, з яки­ми я спіл­ку­вав­ся в Есто­нії, Латвії та Литві. Вони зна­ють, як росі­я­ни пово­ди­ли­ся в кра­ї­нах Бал­тії під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Як вони пово­ди­ли­ся до цьо­го. Як вони пово­ди­ли­ся зав­жди. Захо­ду бра­кує такої обізнаності.

«Захо­ду поща­сти­ло, — заува­жує Тутс. «Ми є буфе­ром між ними і Росі­єю. Вони бага­то чого забу­ли і дума­ють, що росія така ж, як і вони».

Але це не так. І путін — не єди­на проблема.

«Коли поча­ла­ся вій­на, ми були стур­бо­ва­ні тим, що люди гово­ри­ли, що це вій­на лише путі­на», — каже гене­раль­ний дире­ктор Слу­жби дер­жав­ної без­пе­ки Латвії Нор­мундс Межві­єц, коли ми роз­мов­ля­є­мо в зву­ко­ізо­льо­ва­но­му кабі­не­ті в непо­ка­зній будів­лі, роз­та­шо­ва­ній в перед­мі­сті Риги. Його дикція м’я­ка, швид­ка і пун­кту­аль­на, як у вашо­го улю­бле­но­го пси­хі­а­тра. Росі­я­ни не є чужи­ми для Межві­ца. Він виріс серед бага­тьох росій­сько­мов­них, і сути­чки були для ньо­го пов­сяк­ден­ним явищем.

«Я був свід­ком росій­сько­го мен­та­лі­те­ту кожно­го дня».

Коле­ги Межвє­ца з інших кра­їн Бал­тії поді­ля­ють його думку.

«Оче­ви­дно, що не можна абстра­ктно зви­ну­ва­чу­ва­ти цілу націю, — каже бага­то­рі­чний гене­раль­ний дире­ктор Слу­жби вну­трі­шньої без­пе­ки Есто­нії Арнольд Сіні­са­лу. «Але суспіль­ство і нація — це єди­не ціле. Дер­жа­ва може про­ми­ва­ти міз­ки, але заро­док шові­ні­зму все одно вихо­дить з само­го народу».

Коли дире­ктор Депар­та­мен­ту дер­жав­ної без­пе­ки Литви Дарі­ус Яуні­шкіс слу­жив у радян­ській армії, він постій­но сти­кав­ся з росій­ськи­ми сол­да­та­ми, які пра­гну­ли домінувати.

«Я боров­ся з ними, — каже він, — бо знав, що як тіль­ки ти під­ко­ря­є­шся їхній волі, то ста­єш їхнім рабом. Але якщо ти даси їм від­січ, то можеш навіть заслу­жи­ти їхню довіру».

Коли я запи­тую, у скіль­кох сути­чках він брав участь, рука Яуні­шкі­са зсу­ва­є­ться, щоб пока­за­ти талі­сман на зап’я­сті. Бага­то, — каже він. Дуже бага­то. При­від був зав­жди різним. Він вико­ри­сто­вує цей досвід як навчаль­ний мате­рі­ал для сво­їх молод­ших колег, поши­рю­ю­чи його на ана­ліз росії в ціло­му: вони визна­ють і пова­жа­ють лише силу.

Саме так при­бал­тій­ські кон­тр­ро­зві­дни­ки нази­ва­ють росію — не «вона», а «вони». Вій­на в Укра­ї­ні — це не вій­на путі­на. Жор­сто­кість — не путін­ська. Зґвал­ту­ва­н­ня, вбив­ства, вико­ло­ті очі, пові­ше­н­ня та спа­ле­ні тру­пи — це не осо­бли­ва такти­ка росій­сько­го ліде­ра. Це посія в цілому.

«Біль­шість росі­ян вин­ні в цьо­му», — каже Сінісалу.

Захі­дним коле­гам іно­ді важ­ко в це повірити.

«Вони, без­умов­но, більш наїв­ні і опти­мі­сти­чні, ніж ми», — каже один бал­тій­ський офі­цер контррозвідки.

«Коли ми нама­га­ли­ся поясни­ти нашим пар­тне­рам, що росії не можна дові­ря­ти, вони це запе­ре­чу­ва­ли», — додає інший, помі­тно обу­рю­ю­чись. Гру­зія, Крим — нічо­го не змі­ни­ло­ся. «І ось ми тут у 2022 році». Кіль­ка спів­ро­змов­ни­ків натя­ка­ють на те, що їм дово­ди­ло­ся невтом­но нага­ду­ва­ти захі­дним пар­тне­рам про небез­пе­ку такої наївності.

Тутс каже, що, чесно кажу­чи, він не може при­че­пи­ти­ся до захі­дних спец­служб. «Вони досить добре зна­ють росію». У Євро­пі та за її межа­ми аген­ти, які пов­ні­стю зану­ре­ні в росій­ські спра­ви, поді­ля­ють спіль­не розу­мі­н­ня кра­ї­ни і загро­зи, яку вона становить.

Однак серед полі­ти­ків і керів­ни­ків зов­ні­шніх роз­ві­ду­валь­них служб збе­рі­га­ю­ться про­бле­ми. Запе­ре­че­н­ня. Від­сто­ро­не­н­ня. Зве­де­н­ня всьо­го до путі­на та його най­ближ­чо­го ото­че­н­ня, адже не можна всіх росі­ян під одну гре­бін­ку або вва­жа­ти, що існу­ють спіль­ні націо­наль­ні риси.

Виснов­ки бал­тій­ських кон­тр­ро­зві­дни­ків про росію є зво­ро­тни­ми. Як заува­жив один з них: «Наше розу­мі­н­ня було поляр­но про­ти­ле­жним до захі­дно­го». Ми спів­і­сну­є­мо у сві­ті з кра­ї­ною, гро­ма­дя­ни якої в пер­шу чер­гу дотри­му­ю­ться коде­ксу сили. Вій­на в Укра­ї­ні не була неспо­ді­ван­кою, а ско­рі­ше логі­чним про­дов­же­н­ням. І в якийсь момент вона повто­ри­ться знову.

Досвід з пер­ших вуст

Ті, у кого я беру інтер­в’ю, наро­ди­ли­ся напри­кін­ці 1960‑х або на поча­тку 1970‑х років. Вони виро­сли серед такої кіль­ко­сті росі­ян, що коли вони швид­ко гово­рять, у деяких, вклю­ча­ю­чи Тутса, від­чу­ва­є­ться лег­кий росій­ський акцент. Всі вони були при­зва­ні до лав Чер­во­ної армії.

«Пов­ний ідіо­тизм і дурість», — бур­чить Сіні­са­лу, коли його запи­ту­ють про його коли­шніх офі­це­рів і одно­пол­чан. Тутс був свід­ком дідів­щи­ни, насиль­ни­цько­го під­ко­ре­н­ня молод­ших сол­да­тів, на щоден­ній основі.

Коли керів­ни­ки бал­тій­ських кон­тр­ро­зві­док зустрі­ча­ю­ться, вони спіл­ку­ю­ться англій­ською мовою, хоча росій­ська також могла б слу­гу­ва­ти спіль­ною мовою. Кожен з них настіль­ки віль­но воло­діє остан­ньою, що коли Сіні­са­лу або Тутс почи­на­ють циту­ва­ти росій­ську при­каз­ку, інший закін­чує за них. Зга­ду­є­ться одна з реплік Путі­на з 1999 року: «Мы будем пре­сле­до­вать тер­ро­ри­стов везде. В аэро­пор­ту — в аэро­пор­ту. Зна­чит, вы уж меня изви­ни­те, в туа­ле­те пойма­ем, мы и в сор­ти­ре их замо­чим, в кон­це кон­цов». Цитиа вка­зує на вико­ри­ста­н­ня кри­мі­наль­но­го росій­сько­го вули­чно­го слен­гу, що не випад­ко­во. Це шар сло­вов­жи­тку, який може бути вико­ри­ста­ний для інтер­пре­та­ції фун­да­мен­таль­них моде­лей пове­дін­ки, що пра­кти­ку­ю­ться путі­ним та його сви­тою. Він не має нічо­го спіль­но­го із захі­дни­ми ліде­ра­ми, які носи­ли офі­цій­ну фор­му в при­ва­тних шко­лах, вивча­ли полі­ти­чну філо­со­фію в Гар­вар­ді і зна­ють, куди кла­сти видел­ку для сала­ту. У росії, зви­чай­но, не бра­кує ціка­вих, розум­них, щирих і справ­жніх людей, але вони не визна­ча­ють основ­ний тон росій­сько­го суспільства.

«Якщо ви хоче­те пізна­ти росію, то не їдь­те до Санкт-Петер­бур­га чи Москви», — каже Тутс. Колись він про­вів пів­ро­ку в Крон­штад­ті, який зна­хо­ди­ться в двох кро­ках від Санкт-Петер­бур­га, але напов­не­ний зов­сім іншою поро­дою людей. Там ніхто не зні­мав капе­лю­ха за сто­лом і не мав жодно­го уяв­ле­н­ня про ети­кет. Все роз­ва­лю­ва­ло­ся, ніж­ки стіль­ців були на межі того, щоб від­ла­ма­ти­ся пря­мо під тобою, але ніхто і паль­цем не пово­ру­хнув, щоб щось випра­ви­ти, про­сто зітха­ли «Ааа, ну його…» і зне­ва­жли­во махну­ли рукою. Атмо­сфе­ра була про­ся­кну­та чимось вну­трі­шньо чужим для Захо­ду — росій­ське суспіль­ство зви­кло стра­жда­ти. Неспра­ве­дли­вість, яка виво­дить на вули­ці пари­жан, не зму­сить почу­ха­ти поти­ли­цю жодно­го жите­ля Новосибірська.

«Ви не може­те зро­зу­мі­ти росію за допо­мо­гою книг або ана­лі­зів, — додає Яуні­шкіс. «Тре­ба там пожи­ти деякий час».

Жоден з дире­кто­рів кон­тр­ро­звід­ки не від­ві­ду­вав росію вже дуже дав­но; при­найм­ні, офі­цій­но. Тим не менш, вони бачи­ли міста, де немає надій­ної еле­ктри­ки, про­хі­дних вулиць або навіть вну­трі­шніх туа­ле­тів. Щоправ­да, їм рід­ко дово­ди­ться пра­цю­ва­ти у таких райо­нах, де навіть про­ду­ктів хар­чу­ва­н­ня не виста­чає, у тих людей зали­ша­є­ться лише нео­дно­зна­чна гор­дість за при­на­ле­жність до такої вели­кої та силь­ної нації.

Один зна­йо­мий, який часто бував у неве­ли­ких росій­ських насе­ле­них пун­ктах, дав яскра­вий опис зви­чай­них кра­є­знав­чих музе­їв: одна кім­на­та, що охо­плює пері­од від палео­лі­ту до 1941 року, а потім п’ять кім­нат, що охо­плю­ють 1941 – 1945 роки. Дру­га сві­то­ва вій­на. Пере­мо­га над наци­ста­ми. Єди­не дже­ре­ло поша­ни в таких скром­них умо­вах, де за две­ри­ма музею почи­на­є­ться без­край­ня багню­ка, а біля сті­ни, згор­нув­шись кала­чи­ком, дрі­має, як сон­на кім­на­тна муха, місце­вий п’яничка.

Є й такі, хто каже, що справ­жнє пізна­н­ня росії в кра­ї­нах Бал­тії поча­ло­ся лише в 1940‑х роках.

«Поди­ві­ться, що вони зро­би­ли під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни», — каже Сіні­са­лу, коли ми обго­во­рю­є­мо масо­ві похо­ва­н­ня, зґвал­ту­ва­н­ня та депор­та­ції в Укра­ї­ні. «Це те саме». Дідусь і бабу­ся Сіні­са­лу по мате­рин­ській лінії були депор­то­ва­ні до Сибі­ру, де оби­два заги­ну­ли. Те, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні в Укра­ї­ні, Сіні­са­лу вже бачив і пере­жив у Тал­лін­ні, Ризі та Вільнюсі.

«Все повер­та­є­ться на кру­ги своя, нічо­го не змі­ню­є­ться», — каже мені 90-річний коли­шній сто­ма­то­лог на свя­тку­ван­ні дня наро­дже­н­ня мого діду­ся. Моє­му діду­се­ві випов­ню­є­ться 96 років, і через кіль­ка міся­ців він над­си­лає мені про­ект стат­ті, в якій закли­кає людей при­пи­ни­ти вжи­ва­ти вира­зи на кшталт «радян­ський режим», оскіль­ки він вва­жає, що Радян­сько­го Сою­зу не існу­ва­ло. «Після роз­па­ду Росій­ської імпе­рії 20-го сто­лі­т­тя лихо­ді­я­ми були ого­ло­ше­ні лише ті, хто вико­ну­вав нака­зи», — гнів­но пише він. На його дум­ку, від­по­від­аль­ність несе все росій­ське суспіль­ство в цілому.

«Не існує окре­мих націй чи окре­мих суспільств, — ствер­джує мій зна­йо­мий росі­я­нин, нала­што­ва­ний рішу­че анти­во­єн­ним чином. Я вва­жаю, що так зва­ні нації — це інстру­мент, який вико­ри­сто­ву­ють гігант­ські імпе­рі­а­лі­сти­чні кон­гло­ме­ра­ти, що вою­ють між собою в Укра­ї­ні за сві­то­ве пану­ва­н­ня, і все це за раху­нок жит­тя і доль тру­дя­щих — про яку «націю» тут можна говорити…»

Втім, офі­це­ри при­бал­тій­ських спец­служб нази­ва­ють імпе­рі­а­лізм і жор­сто­кість росії не вій­сько­вою такти­кою, а про­цві­та­ю­чою соці­аль­ною нормою.

«Я вва­жав, що з рока­ми їхній мен­та­лі­тет змі­нив­ся і після вій­ни вони все пере­у­сві­до­ми­ли. Це було б нор­маль­но, — каже Яуні­шкіс. «Але я помилявся».

Дій­сно, як росія може «роз­ра­хо­ву­ва­ти­ся» за зло­чи­ни, якщо вона ніко­ли не була при­тя­гну­та до від­по­від­аль­но­сті? Наци­сти тим­ча­со­во під­ня­ли­ся на вер­ши­ну рей­тин­гу жор­сто­ко­сті під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, що при­зве­ло до того, що люди забу­ли про звір­ства росії.

«Вони ніко­ли не були при­тя­гну­ті до від­по­від­аль­но­сті, — каже Сіні­са­лу. «І це зму­си­ло їх від­чу­ти себе непереможними».

Імпе­рія

Мені не ска­за­ли його пов­но­го іме­ні, навіть після того, як я запи­тав. Все, що я знаю, це його ім’я, що він істо­рик, і що він пра­цює зі шпи­гу­на­ми і дете­кти­ва­ми КАПО. Істо­рик, назве­мо його Пітер, має зав­да­н­ня допо­мог­ти роз­кри­ти зло­чи­ни, ско­є­ні під час радян­ської оку­па­ції 1940‑х років і пізні­ше. Оскіль­ки росія сто­їть в само­му цен­трі жахли­вих діянь Радян­сько­го Сою­зу, вони дуже допо­ма­га­ють зро­зу­мі­ти дії кра­ї­ни сьогодні.

Пітер вивчає, як пла­ну­ва­ли­ся радян­ські депор­та­ції, як висте­жу­ва­ли і стра­чу­ва­ли пар­ти­за­нів «Лісо­ві бра­ти», а також, що ста­ло з тими, хто вижив. Він шукав таєм­ні кла­до­ви­ща КДБ і про­чі­су­вав архі­ви, щоб зна­йти дока­зи незлі­чен­них зло­чи­нів про­ти прав люди­ни, ско­є­них під час росій­ської окупації.

Іно­ді він кон­суль­ту­є­ться без­по­се­ре­дньо з Сіні­са­лу, яко­го він нази­ває «істо­ри­ком-ама­то­ром вище сере­дньо­го рівня».

«За остан­ні кіль­ка років істо­рія повто­рю­є­ться наба­га­то яскра­ві­ше, ніж ми могли коли-небудь очі­ку­ва­ти», — каже Пітер. Щодня він вихо­дить з архі­вів, читає нови­ни і не бачить вели­кої різни­ці між тим, що від­бу­ва­ло­ся тоді, і тим, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні. «Зда­ва­ло­ся, що вони віді­йшли від сво­єї такти­ки, але вони повер­та­ю­ться у тій самій фор­мі, що й раніше».

Незва­жа­ю­чи на це, він був зди­во­ва­ний, коли поча­ли з’яв­ля­ти­ся пер­ші пові­дом­ле­н­ня про жор­сто­кість росії в Україні.

«Я вва­жав, що вони повер­ну­ться до сво­єї ста­рої рито­ри­ки, але те, що мину­ле зно­ву про­я­ви­ло­ся у більш гру­бій та жорс­ткій фор­мі, було неспо­ді­ва­но», — заува­жує Пітер. Депор­та­ції. Зґвал­ту­ва­н­ня. Ніби­то бороть­ба з воро­жи­ми еле­мен­та­ми, а насправ­ді стра­ти дітей.

У росії істо­рія є більш живою та суча­сною, ніж будь-де.

«Наші оцін­ки росії не змі­ни­ли­ся за остан­ні 30 років, — каже Межвіц. Голов­ний ана­ліз поля­гає в насту­пно­му: росія хоче повер­ну­ти собі ста­тус імпе­рії у будь-який спосіб.

«Для них не існує дер­жав, лише зони і тери­то­рії», — пояснює Пітер. росія бачить себе ото­че­ною васа­ла­ми і допо­мі­жни­ми дер­жа­ва­ми — тре­тьо­го варі­ан­ту не існує.

«Вони ніко­ли не зми­ря­ться з роз­па­дом СРСР», — каже Межвіц. Про що заяв­ля­ли і самі росій­ські ліде­ри: росія закін­чу­є­ться там, де її зупиняють.

«Це мисле­н­ня заво­йов­ни­ка, — каже Яуні­шкіс. «Всі нав­ко­ло — вороги».

Офі­цій­ні соціо­ло­гі­чні опи­ту­ва­н­ня дають чітку кар­ти­ну справ­жніх пере­ко­нань росій­сько­го суспільства.

«Вони вигля­да­ють як діти, яких скрив­ди­ли і які тепер пра­гнуть пом­сти­ти­ся», — додає Яуні­шкіс. Він ствер­джує, що радян­ський спо­сіб мисле­н­ня настіль­ки гли­бо­ко вко­ре­нив­ся в росій­сько­му суспіль­стві, що навіть їхній спо­сіб опо­ру все ще дату­є­ться 1970-ми рока­ми: люди сидять на кухні, п’ють горіл­ку і скар­жа­ться, але як тіль­ки вони вихо­дять зі сво­їх квар­тир, вони з’яв­ля­ю­ться на робо­чі місця і слу­хня­но пра­цю­ють до вечо­ра. Тим не менш, Межві­єц каже, що ця мен­таль­ність заво­йов­ни­ка не є про­сто радян­ським пере­жи­тком, а про­стя­га­є­ться наба­га­то глибше.

Див­но, але керів­ни­ки всіх трьох при­бал­тій­ських кон­тр­ро­зві­док на моє запи­та­н­ня про вито­ки нині­шньої росій­ської мен­таль­но­сті від­по­від­а­ють одним і тим же ім’ям: Іван Гро­зний. Пра­ви­тель, який жив май­же 500 років тому, про­во­див успі­шні вій­сько­ві кам­па­нії, спря­мо­ва­ні на тери­то­рі­аль­ну екс­пан­сію, і вирі­зняв­ся виня­тко­вою жор­сто­кі­стю, навіть убив у пори­ві люті вла­сно­го сина. Суча­сна жор­сто­кість та екс­пан­сіо­нізм росії є точною копі­єю кри­ва­во­го імпе­рі­а­лі­зму Іва­на Грозного.

Вва­жа­ти коли­шньо­го москов­сько­го кня­зя коре­нем суча­сної росії — це не про­сто плід уяви бал­тій­ської кон­тр­ро­звід­ки. Нещо­дав­но Пітер про­чи­тав роз­ло­гу росій­ську про­па­ган­дист­ську ста­т­тю, яка вихва­ляє Іва­на Гро­зно­го як генія і взі­рець для наслі­ду­ва­н­ня. Росія все часті­ше вико­ри­сто­вує істо­ри­чні події для виправ­да­н­ня сво­їх нині­шніх дій, вста­нов­лю­ю­чи, напри­клад, пам’я­тни­ки, на яких сто­ять пліч-о-пліч сол­дат Білої армії і Чер­во­ної армії, а на табли­чці напи­са­но: «Оби­дві боро­ли­ся за росію»: «Оби­два вою­ва­ли за росію». Роз­по­від­а­ю­чи мені про це, Пітер май­же пир­хає і сміється.

Ця пара абсур­дна в істо­ри­чно­му кон­текс­ті, але в росії все можли­во. Імпе­рі­а­лізм, вічна екс­пан­сія в поєд­нан­ні з націо­на­лі­змом, в цен­трі яко­го в усьо­му сто­ять росі­я­ни — там такі абсур­дні супу­тни­ки зви­чай­на справа.

Сіні­са­лу — не єди­ний люби­тель істо­рії в естон­ській кон­тр­ро­звід­ці: Тутс може про­сте­жи­ти свій родо­від на 300 років і з неха­ра­ктер­ним для ньо­го енту­зі­а­змом почи­нає роз­по­від­а­ти мені про сво­їх пред­ків. Одна з його бабусь похо­ди­ла з ари­сто­кра­ти­чних бал­тій­ських нім­ців, недо­ві­ра не є незна­йо­мою темою: роз­кол у роди­ні утво­рив­ся, коли вона вирі­ши­ла вийти заміж за естон­ця, який на той час був про­стим селя­ни­ном. Тутс дбай­ли­во збе­ре­гла кожен кла­птик листу­ва­н­ня, пов’я­за­ний з цією історією.

Росій­ські роз­ві­дни­ки не мен­ше цікав­ля­ться істо­рі­єю, хоч і викрив­ле­ною версією.

«Про­тя­гом остан­ніх кіль­кох років вони енер­гій­но наго­ло­шу­ють на фор­му­ван­ні сьо­го­де­н­ня через істо­рію», — каже Межвіц. А для росій­сько­го роз­ві­дни­ка «істо­рія» — це насам­пе­ред кон­флі­кти і вій­ни. Дав­ні зіткне­н­ня вико­ри­сто­ву­ю­ться для виправ­да­н­ня бойо­вих дій сьо­го­дні, і, за сло­ва­ми Піте­ра, росій­ські роз­ві­дни­ки отри­му­ють «осо­бли­ву дозу» цих уро­ків, піджив­лю­ю­чи не тіль­ки бажа­н­ня роз­ши­рю­ва­ти­ся, але й вима­га­ти відплати.

Роз­ча­ру­ва­н­ня від­ста­ва­н­ням від Захо­ду зму­шує росі­ян або поси­лю­ва­ти націо­наль­ну виня­тко­вість, або обра­жа­ти­ся, озло­блю­ва­ти­ся і вва­жа­ти, що кра­ї­ну чогось позба­ви­ли. Як ска­зав мені один росій­ський зна­йо­мий, «росі­ян ціка­вить не прав­да, а спра­ве­дли­вість». І бай­ду­же, що ця істо­ри­чна спра­ве­дли­вість — не біль­ше, ніж папе­ро­ва фантазія.

Не тре­ба загли­блю­ва­ти­ся в коло­ні­аль­ну істо­рію, щоб зро­зу­мі­ти суча­сну Фран­цію. Росія — зов­сім інший випа­док. Все це лише про­дов­же­н­ня, нала­што­ва­не на ритм мину­ло­го. Сьо­го­дні­шні росій­ські сили без­пе­ки напро­чуд іден­ти­чні сво­їм попе­ре­дни­кам, ство­ре­ним сто­лі­т­тя тому, і навіть основ­ні мето­ди про­па­ган­ди в кра­ї­ні були вдо­ско­на­ле­ні ще за цар­ських часів. Вій­ни росії в Сирії та Афга­ні­ста­ні вели­ся так само, як Вели­ка Пів­ні­чна вій­на (1700−1721 рр.) і Лівон­ська вій­на (1558−1583 рр.). Тан­ки замі­ни­ли шаблі, а сол­да­ти носять бойо­ві чере­ви­ки замість шпор, але їхні намі­ри, пове­дін­ка і, можли­во, навіть деяке спо­ря­дже­н­ня мають сто­лі­тню давність.

Жор­сто­ка куль­ту­ра, що про­ни­зує суча­сну росій­ську армію, була вко­рі­не­на в епо­ху ста­лін­ських ГУЛА­Гів. І це не випад­ко­во, а систем­но. Жорс­тка ієрар­хія, незда­тність вра­хо­ву­ва­ти варі­а­тив­ність, авто­кра­ти, замкне­ні в інфор­ма­цій­них міху­рах і, водно­час, насе­ле­н­ня, яке пра­гне авто­кра­тії — можли­во, най­важ­чий аспект, який захі­дним людям важ­ко усві­до­ми­ти — існу­ва­ли в росії про­тя­гом сто­літь і будуть існу­ва­ти і надалі.

Дире­кто­ри бал­тій­ських кон­тр­ро­зві­док не лише гово­рять про путі­на, але й зга­ду­ють прав­лі­н­ня Петра І, який нака­зав стра­ти­ти всіх росі­ян, що під­три­му­ва­ли шве­дів. Зно­ву ж таки, Сіні­са­лу і Тутс повто­рю­ють росій­ську макси­му: «Бий сво­їх, щоб наля­ка­ти чужих».
«Насиль­ство — це істо­ри­чна модель пове­дін­ки в росії, і це не змі­ни­ться», — спо­кій­но додає Сіні­са­лу. «Люд­ське жит­тя там не має ніякої цінності».

Масо­ве вбив­ство в Бучі не було уні­каль­ним, а повто­ре­н­ням Кати­ні. Під­рив Оле­нів­ської тюр­ми був копі­єю вибу­ху в Сам­бо­рі, в резуль­та­ті яко­го заги­ну­ло 1200 ув’я­зне­них жінок у 1941 році. Ніщо не ста­ло неспо­ді­ван­кою для тих, хто зна­йо­мий з укра­їн­ською істо­рі­єю, адже Укра­ї­на — це не про­сто Укра­ї­на, це також Есто­нія, Латвія та Литва у 1940‑х роках.

Вони не такі, як ми

«Вони пова­жа­ють тіль­ки силу, — каже Яуні­шкіс, — і якщо ви від­по­ві­сте на їхню силу сво­єю, то може­те навіть подру­жи­ти­ся». Цей прин­цип діа­ме­траль­но про­ти­ле­жний дипло­ма­тії костю­мів і кра­ва­ток та зви­чай­ним пере­го­во­рам, до яких звик Захід.

«Для росії виграш обох сто­рін дорів­нює про­гра­шу, — заува­жує естон­ський під­при­є­мець, який деся­ти­лі­т­тя­ми орга­ні­зо­вує скла­дні бізнес-опе­ра­ції з росі­я­на­ми. «Їм потрі­бно, щоб зав­жди були пере­мож­ці і пере­мо­же­ні, навіть під час пере­го­во­рів. І тіль­ки вони можуть вийти переможцями.

«Там дипло­ма­тія — це озна­ка слаб­ко­сті, — каже Межвіц. «росія визнає тіль­ки силу. Захо­ду це важ­ко зро­зу­мі­ти, оскіль­ки захі­дні люди мають інші цін­но­сті і вва­жа­ють, що інші мають такі ж».

Яуні­шкіс порів­нює суча­сне росій­ське суспіль­ство з сере­дньо­ві­чни­ми мон­го­ла­ми. Хоча Литва колись об’­єд­на­ла зуси­л­ля з руськи­ми кня­зя­ми, щоб про­ти­сто­я­ти мон­голь­ським ордам, він вва­жає, що росія пере­йшла на інший бік, зва­жа­ю­чи на пове­дін­ку її офі­це­рів і сол­да­тів. «Вони — тва­ри­ни», — від­вер­то заяв­ляє він.

«Я не хочу мисли­ти так при­мі­тив­но, віри­ти, що таке зло дій­сно може існу­ва­ти в росій­сько­му суспіль­стві, — каже мені Пітер. «Я хотів би віри­ти в щось більш бла­го­ро­дне. Але це про­сто правда».

Яуні­шкіс добре розу­міє, що такі заяви не є полі­тко­ре­ктни­ми. Зви­чай­но, це не має нічо­го спіль­но­го з націо­наль­ни­ми осо­бли­во­стя­ми або з тим, що всі росі­я­ни — зіпсовані.

«Поко­лі­н­ня за поко­лі­н­ням люди в росії наро­джу­ва­ли­ся в каз­ках, де жит­тя жахли­ве, і вони май­же ніко­ли не кори­сту­ва­ли­ся сво­бо­дою вира­же­н­ня погля­дів, тож чого ще можна очі­ку­ва­ти?», — каже пра­во­за­хи­сник, який від­мов­ля­є­ться позбав­ля­ти все насе­ле­н­ня люд­сько­го облич­чя. Тре­ба гово­ри­ти не про росі­ян, а про росій­ське суспільство.

Нам постій­но кажуть, що росія скла­да­є­ться з таких інгре­ді­єн­тів, як Чехов, борщ, щедрість, бра­тер­ство, бла­го­че­стя, Досто­єв­ський. Але давай­те зга­да­є­мо, що писав Досто­єв­ський: росі­я­нин може дія­ти тіль­ки в ради­ка­лах, буду­чи ради­каль­но добрим або ради­каль­но злим. Один з його геро­їв дозво­ляє роз­гле­ді­ти «наскрізь рідний пре­дмет — вели­че­зний кулак, жила­вий, вузлу­ва­тий, обро­слий яки­мось руду­ва­тим пухом, і ста­ва­ло оче­ви­дно, що якщо цей гли­бо­ко націо­наль­ний пре­дмет на що-небудь опу­сти­ться, то не зали­шить по собі нічо­го, крім сирої плями».

Сіні­са­лу — зав­зя­тий читач Людми­ли Ули­цької і диви­ться всі її інтер­в’ю. Спо­ча­тку його зди­ву­ва­ло, що хоча письмен­ни­ця гаря­че висту­пає про­ти вій­ни, вона не виїха­ла з росії до її поча­тку. «Але, ну, потім я при­ди­вив­ся глиб­ше і зро­зу­мів, що вона не справ­жня росі­ян­ка, а єврей­ка». А що гово­рять про євре­їв в росії? Як каже один з пер­со­на­жів Сер­гія Дов­ла­то­ва: «За одно­го єврея я б від­дав деся­ток українців».

Пре­зир­ство до Укра­ї­ни — це не про­сто одна з путін­ських ілю­зій, його корі­н­ня сягає наба­га­то глиб­ше. Перед інтер­в’ю з відо­мим росій­ським теа­траль­ним режи­се­ром мене попе­ре­ди­ли, що він зага­лом є лібе­раль­ним анти­пу­ті­ні­стом, але вва­жає, що оку­па­ція Кри­му Росі­єю була пра­виль­ним кро­ком, оскіль­ки укра­їн­ці «не люди».

Гово­ря­чи про росію, Яуні­шкіс нео­дно­ра­зо­во вико­ри­сто­вує сло­ва «уні­каль­ний мен­та­лі­тет». Росія не нале­жить до нашої еко­си­сте­ми. У неї свій набір пра­вил і цін­но­стей. Навіть анек­до­ти інші. При­бал­тій­ські кон­тр­ро­зві­дни­ки часто нама­га­ю­ться роз­по­ві­сти сво­їм захі­дним коле­гам росій­ські анек­до­ти, але не можуть їх роз­смі­ши­ти. Тіль­ки той, хто вихо­ва­ний у бал­тій­сько­му про­сто­рі, може смі­я­ти­ся і над анек­до­та­ми, які роз­по­від­а­ють тут, і над тими, які роз­по­від­а­ють на Заході.

«Було б занад­то спро­ще­но поясню­ва­ти росій­ську мен­таль­ність про­па­ган­дою, — каже Яуні­шкіс. «Імпе­рі­а­лізм, шові­нізм, жор­сто­кість — це части­на росій­ської осві­ти, вихо­ва­н­ня та куль­ту­ри, але це також части­на їхніх цін­но­стей. І так було про­тя­гом сто­літь». На жаль, ані Яуні­шкіс, ані жоден інший бал­тій­ський кон­тр­ро­зві­дник, з яким я спіл­ку­вав­ся, не вірить, що це може змінитися.

Нічо­го не змінюється

Коли кра­ї­ни Бал­тії від­но­ви­ли свою неза­ле­жність у 1991 році, росія також тим­ча­со­во ста­ла більш демо­кра­ти­чною. Вибо­ри начеб­то про­йшли, ліде­ри гово­ри­ли про від­кри­тість, і все, зда­ва­ло­ся, змі­ню­ва­ло­ся на кра­ще. Але тіль­ки Захід пові­рив, що росія зро­би­ла поворот.

«Коли ми буду­ва­ли наші пла­ни, ми при­пу­ска­ли, що росія ста­не коли­шньою і імпе­рія повер­не­ться при­найм­ні через рік», — ска­зав Рай­во Варе, який на той час обі­ймав поса­ду дер­жав­но­го міні­стра. Він все жит­тя ціка­вив­ся росі­єю і про­жив там 17 років. «Пра­кти­чний досвід» був осно­вою для оцінки.

«На жаль, ми були над­то опти­мі­сти­чни­ми, — додає Варе. Мину­ло лише кіль­ка міся­ців, як росія зно­ву поча­ла мані­пу­лю­ва­ти Есто­ні­єю, цьо­го разу з нафтою.

Всі, хто пра­цює в бал­тій­ській кон­тр­ро­звід­ці, ствер­джу­ють, що нічо­го не зміниться.

«У росій­ських шко­лах дітей вчать, що кра­ї­ни Бал­тії були втра­че­ні лише тим­ча­со­во», — заува­жує Пітер. Він обхо­плює рука­ми свою каво­ву чашку, перш ніж про­дов­жи­ти. «Пушкін не може керу­ва­ти такою кра­ї­ною, як росія». Пітер не вірить, що щось покра­щи­ться, навіть якщо Оле­ксій Наваль­ний яки­мось дивом ста­не ліде­ром росії. «Мен­та­лі­тет той самий. Потрі­бно було б про­ве­сти тоталь­ну чис­тку, але цьо­го не ста­не­ться». Молодь росії зне­ві­ри­ла­ся, дер­жав­ний апа­рат вели­че­зний, про­те­сти ні до чого не при­зво­дять, а всі дав­ні спо­ді­ва­н­ня Захо­ду на мир­ний демо­кра­ти­чний пере­хід є абсо­лю­тно наїв­ни­ми, вони не вра­хо­ву­ють росій­ську істо­рію, мен­та­лі­тет та реальність.

Зов­сім недав­но Посол Есто­нії в Укра­ї­ні Кай­мо Кууск сто­яв на краю масо­вих похо­вань і від­ві­дав коли­шні катів­ні в Ізю­мі. Йому роз­по­ві­ли, що росій­ські кати не були яки­мось селю­ка­ми, а роз­мов­ля­ли з еле­ган­тним міським петер­бурзь­ким чи москов­ським акцен­том. Пов­на пораз­ка росії в Укра­ї­ні — це єди­на можли­вість для змін.

«Істо­ри­чно скла­ло­ся так, що сила зав­жди мала вплив на росію, — каже Пітер. «Як би ви не хоті­ли, щоб було інше ріше­н­ня, його немає».

«Нара­зі я не бачу жодної сили, яка могла б поши­ри­ти демо­кра­ти­чні цін­но­сті на росію, — каже Яуні­шкіс. «Вони вима­га­ють пова­ги до кожної іншої кра­ї­ни і вима­га­ють її шля­хом жор­сто­ко­го примусу».

Межві­єц сти­скає доло­ні і без­при­стра­сно пере­ра­хо­вує пун­кти стра­те­гі­чної оцін­ки латвій­ської кон­тр­ро­звід­ки. Росія не заво­ює Укра­ї­ну. Мен­таль­ність путі­на почне змі­ню­ва­ти­ся, але коли — ніхто не може ска­за­ти. Це зале­жить не тіль­ки від ньо­го чи росії, але й від рів­ня актив­но­сті Захо­ду. Тут Межвіц робить коро­тку паузу.

«Тим не мен­ше, мен­та­лі­тет росії не змі­ни­ться, — під­су­мо­вує він. «Навіть смерть путі­на нічо­го не змі­нить. Для нашо­го регіо­ну росія зав­жди буде загро­зою, і не лише через її лідерів».

Дире­кто­ри всіх трьох бал­тій­ських кон­тр­ро­зві­ду­валь­них відомств вва­жа­ють, що втор­гне­н­ня росії в Укра­ї­ну не озна­ме­ну­ва­ло змі­ни в пер­шій, але це, без­умов­но, від­бу­ло­ся на Захо­ді. Зараз захі­дні полі­ти­ки посту­по­во почи­на­ють розу­мі­ти, що з росі­єю не можна пово­ди­ти­ся так само, як з інши­ми дер­жа­ва­ми, хоча це дуже тон­ка грань. Люди все ще гово­рять про «вій­ну путі­на». Наго­ло­шу­ють на тому, що не можна пере­слі­ду­ва­ти «про­стих росі­ян». Вони ствер­джу­ють, що ми повин­ні зали­ша­ти­ся гума­ні­ста­ми і розу­мі­ти, бо іна­кше ми не буде­мо європейцями.

Це супе­ре­чли­вий коктейль, який вима­гає, в ім’я захі­дних цін­но­стей, пере­ко­на­ти себе в тому, що укра­їн­ські тру­пи — це лише дія­н­ня боже­віль­но­го фана­ти­ка, який веде вій­ну, а не резуль­тат наба­га­то шир­шо­го, стій­ко­го мисле­н­ня, яке зали­ша­ло­ся без­кар­ним про­тя­гом сто­літь. Бага­то хто гото­вий дозво­ли­ти путі­ну збе­рег­ти облич­чя, незва­жа­ю­чи на те, що ціною цьо­го є укра­їн­ські тіла з зашмор­га­ми на шиях і спо­тво­рен­не­ми обличчями.

Зви­чай­но, росія — не єди­на кра­ї­на, яка вихо­дить з істо­ри­чно­го наративу.

«Рузвельт також був наїв­ним», — каже Сіні­са­лу, від­зна­ча­ю­чи, як коли­шній пре­зи­дент пожер­тву­вав кра­ї­на­ми Бал­тії, нама­га­ю­чись здо­бу­ти ста­лі­на в сою­зни­ки. Він нага­дує про обу­ре­н­ня, яке спа­ла­хну­ло в аме­ри­кан­ській ауди­то­рії після пере­гля­ду латвій­сько­го філь­му, що порів­ню­вав кому­ні­стів з наци­ста­ми. «Захід про­де­мон­стру­вав бага­то цині­чних кори­сли­вих інте­ре­сів, — каже Сіні­са­лу. «Полі­ти­чне керів­ни­цтво зав­жди вста­нов­лює пра­ви­ла: ви повин­ні якось про­дов­жу­ва­ти спіл­ку­ва­ти­ся з росі­єю». Коли я запи­тую, які почу­т­тя викли­кає такий під­хід Захо­ду, він зни­зує пле­чи­ма. «Які вони можуть бути? У вся­ко­му разі, не позитивні».

Сіні­са­лу визнає, що став­ле­н­ня на Захо­ді покра­щи­ло­ся з поча­тку вій­ни, але недо­ста­тньо. Будь-які згад­ки про «вій­ну путі­на» або про­по­зи­ції про те, що росія повин­на уни­ка­ти при­ни­же­н­ня, він нази­ває «дур­ни­цею». Добре зна­ю­чи істо­рію, він добре знає, що рево­лю­ції в росії від­бу­ва­ли­ся лише після про­гра­ної війни.

Не виклю­че­но, що спец­слу­жби кра­їн Бал­тії неза­ба­ром втра­тять точне уяв­ле­н­ня про росій­ське суспіль­ство: моло­ді поко­лі­н­ня кон­та­кту­ва­ли з місце­ви­ми росій­сько­мов­ни­ми, але не з росі­єю як такою, а це вже зов­сім інша річ. Це пита­н­ня не етні­чної при­ро­ди, а вихо­ва­н­ня. Суча­сна бал­тій­ська молодь вза­га­лі не воло­діє росій­ською мовою, не може вло­ви­ти нюан­си, може поми­ля­ти­ся в деталях.

«Я пере­жи­ток», — каже Тутс.

Чи при­не­се нове поко­лі­н­ня наїв­ність? запи­тую я.

«Ні, нав­па­ки, — від­по­від­ає Яуні­шкіс. «У них є досвід поко­лінь, які при­йшли до них».

З поча­тком вій­ни росій­ське шпи­гун­ство в кра­ї­нах Бал­тії дещо осла­бло, але мої спів­ро­змов­ни­ки вва­жа­ють, що це лише тим­ча­со­ве явище.

«Моя робо­та була від­но­сно рутин­ною про­тя­гом остан­ніх 15 років», — недба­ло заува­жує Тутс. Він нази­ває лов­лю воро­жих шпи­гу­нів «кон­ве­єр­ною робо­тою», а вла­сну про­фе­сію — «сти­лем жит­тя». За його сло­ва­ми, жодних мас­шта­бних зру­шень не від­бу­ло­ся — єди­ні сюр­при­зи мають такти­чний характер.

Коли я брав інтер­в’ю у Тутса на поча­тку літа 2021 року, він гово­рив про зуси­л­ля росії щодо поши­ре­н­ня впли­ву в шко­лах і тран­зи­тних бізне­сме­нів, які зма­га­ли­ся за кра­щі зв’яз­ки з коло­саль­ною імпе­рі­єю. Через рік все змі­ни­ло­ся. Інстру­мен­ти про­тив­ни­ка змі­ни­ли­ся, але пиль­ність все ще має вирі­шаль­не зна­че­н­ня. «Якщо ви йде­те до чогось, очі­ку­ю­чи, що вони будуть таки­ми ж, як ми, то ви нала­што­ву­є­те себе на розчарування».

Під час радян­ської оку­па­ції Тутс пра­цю­вав у раке­тно­му диві­зіо­ні, дис­ло­ко­ва­но­му в Укра­ї­ні. Одно­го разу їм нака­за­ли побу­ду­ва­ти вели­кий асфаль­то­ва­ний стар­то­вий май­дан­чик. Їм не нада­ли ні гра­вію, ні асфаль­ту, ні жодної оди­ни­ці обла­дна­н­ня. У них не було навіть горіл­ки, яку можна було б обмі­ня­ти на мате­рі­а­ли. Всу­пе­реч усьо­му, через два дні все було закін­че­но. Каток диві­зія вкра­ла, а решту мате­рі­а­лів назби­ра­ла неві­до­мо звідки.

«Тре­ба бути кре­а­тив­ни­ми», — каже він.

На вихі­дних після втор­гне­н­ня в Укра­ї­ну Тутс листав радян­ські про­па­ган­дист­ські пла­ка­ти часів Дру­гої сві­то­вої вій­ни, і йому спа­ла на дум­ку ідея. Він зате­ле­фо­ну­вав кіль­ком коле­гам, швид­ко обго­во­рив ідею і вже в неді­лю вве­че­рі від­пра­вив фай­ли до дру­кар­ні. Через кіль­ка днів на при­кор­дон­них пун­ктах Есто­нії з’я­ви­ли­ся пла­ка­ти із закли­ка­ми про допо­мо­гу та попе­ре­дже­н­ням про можли­ві спро­би вер­бу­ва­н­ня з боку росій­ських спец­служб. Наскіль­ки успі­шною була кам­па­нія? запи­тую я.

«У мене вибір­ко­ва пам’ять», — від­по­від­ає він з посмі­шкою, хоча й визнає, що наді­йшла вра­жа­ю­ча кіль­кість інформації.

Тутс від­кла­дає одну з наших зустрі­чей на кіль­ка тижнів.

«Тутса тут немає», — це все, що мені ска­жуть пред­став­ни­ки прес-слу­жби КАПО.

«Він зайня­тий в Нар­ві», — суво­ро додає Сіні­са­лу. Цьо­го слід було очі­ку­ва­ти. Він був напо­го­то­ві у Схі­дній Есто­нії, де про­йшло його дитин­ство, коли танк радян­ських часів був пере­не­се­ний з п’є­де­ста­лу в Нар­ві до музею під від­кри­тим небом.

Тутс не осо­бли­во схви­льо­ва­ний, коли повер­та­є­ться. Все про­йшло за пла­ном, що не озна­чає, що було лег­ко. Судя­чи з усьо­го, росій­ська роз­від­ка не дуже актив­но дія­ла під час спір­но­го пере­мі­ще­н­ня. КАПО, однак, дове­ло­ся засто­су­ва­ти єди­ний засіб при­ду­ше­н­ня можли­вих заво­ру­шень: напів­при­му­со­во завез­ти пев­них «потрі­бних осіб».

Ціл­ком можли­во, що Тутс поста­вив росій­сько­мов­ну пла­тів­ку, коли повер­нув­ся додо­му з Нар­ви. Він фанат росій­ської музи­ки і залюб­ки пого­во­рить з коле­га­ми про «Кіно» чи «Аква­рі­ум», хоча в їхніх лавах біль­ше істо­ри­ків, ніж мело­ма­нів. Ми зустрі­ча­є­мо­ся зага­лом три­чі, і Тутс дов­го роз­по­від­ає про росію, але май­же не гово­рить про себе.

«Можли­во, це остан­ні інтер­в’ю, які я даю», — каже він.

За остан­ні десять років під­роз­діл Тутса спі­ймав і заа­ре­шту­вав 21 росій­сько­го шпи­гу­на, кожен з яких був визна­ний вин­ним. Я підо­зрюю, що він натя­кає на ще одне затри­ма­н­ня, коли ми завер­шу­є­мо нашу роз­мо­ву, і він каже: «Про­сто поче­кай­те тро­хи. До кін­ця року будуть новини».

Литов­ська кон­тр­ро­звід­ка поді­бних обі­ця­нок не дає, але укра­їн­ських пра­по­рів на лацка­нах у Віль­ню­сі не бра­кує. Через кіль­ка тижнів після втор­гне­н­ня батько Яуні­шкі­са ска­зав, що ніко­ли б не пові­рив, що поба­чить ще одну вій­ну на сво­є­му віку.

«Одно­го дня росі­я­ни про­ки­ну­ться і зро­зу­мі­ють, що вони зро­би­ли, — ствер­джує Яуні­шкіс. «І їхня про­ви­на буде нестерпною».

Коли я зали­шаю латвій­ську штаб-квар­ти­ру VDD і мені повер­та­ють кон­фі­ско­ва­ні у мене ручки, я запи­тую охо­рон­ця, чи було біль­ше робо­ти, ніж зазви­чай. Він киває, але не гово­рить ні слова.

Я їду назад до Есто­нії. Через кіль­ка днів ми свя­тку­є­мо день наро­дже­н­ня моєї дво­ю­рі­дної бабу­сі. Їй випов­ню­є­ться 100 років. Її діти кажуть, що вона в хоро­шій фор­мі, все ще гостра, як гол­ка, і кіль­ка років тому вилі­зла на дах, щоб навчи­ти сажо­тру­са парі слів. Однак, з 24 люто­го вона не може нор­маль­но спа­ти. Без­со­н­ня поча­ло­ся після того, як вона про­чи­та­ла нови­ну про втор­гне­н­ня росії в Україну.

«Вона бої­ться, — кажуть її діти. «Вона бої­ться, що ґвал­тів­ни­ки повер­ну­ться знову».

Автор: Eero Epner 

#бал­тій­ські­кра­ї­ни, #роз­від­ка, #росія, #eestiekspress