Мій прапор запісяв котик

Лєна плю­ва­ла на худо­жній стиль (при­найм­ні у пер­шій поло­ви­ні). Рече­н­ня коро­ткі і пере­ва­жна біль­шість незв’я­за­ні між собою, тому почи­на­ю­ться з ново­го ряд­ка. Одна тема обри­ва­є­ться і почи­на­є­ться інша, яка також обір­ве­ться через 3 рече­н­ня. Кни­га про тоталь­ний пиздець у житті.

Схо­же на те, що це вза­га­лі не кни­га, а пост в блог про тяжо­лу жизнь при сов­ку і після. Люди­ні, яка це напи­са­ла, бай­ду­же на всі ці літе­ра­тур­ні сти­лі і жан­ри. ​“Пишу як зга­дую, а зга­дую то те, то це”. А ще сур­жик, яко­го тут дохрі­на і він досить зара­зний, хоча це можна спи­са­ти на луган­ських руз­ка­га­ва­ря­щіх людей, які виро­сли у тому ж сов­ку. Бага­то слен­гу, але не тако­го, як в ​“Шахма­тах для дибі­лів”, не вуличного.

І от вся ця ком­бі­на­ція дуже гар­но пра­цює, — це дій­сно шикар­но, книж­ка напро­чуд лег­ко чита­є­ться. Досить які­сний гумор впе­ре­мі­шку з сар­ка­змом, гумо­ром абсур­ду, іро­ні­єю та рефле­ксі­єю про­сто оху­єн­но пере­дає ту атмо­сфе­ру 90х, коли ні в кого нічо­го не було і всі вижи­ва­ли як могли — мути­ли мутки, кра­ли кар­то­шку з усі­ма та їзди­ли в інше місто, бо тіль­ки там була лікарня. 

Деякі абза­ци я пере­чи­ту­вав кіль­ка разів, — настіль­ки це жиза. Я не знаю де вона бра­ла натхне­н­ня, але підо­зрюю, що у Подерев’янського.

Мені спо­до­ба­лось. Це одна з неба­га­тьох кни­жок, які мене заче­пи­ли тіль­ки по опи­су (без чита­н­ня від­гу­ків та інтер­в’ю з автором):

«Мій пра­пор запі­сяв котик» — це спро­ба автор­ки зма­лю­ва­ти своє жит­тя в неве­ли­чко­му смт біля Луган­ська. Зда­є­ться, що час там зупи­нив­ся й надов­го застряг чи то в без­на­дій­них радян­ських деко­ра­ці­ях, чи то в скру­тних 90-тих. Там нена­че утво­рив­ся непро­бив­ний мур між суча­сні­стю й нови­ми реа­лі­я­ми, інфор­ма­цію най­ча­сті­ше чер­па­ють з теле­ві­зо­ра (зві­сно, з росій­ськи­ми кана­ла­ми), газе­ти «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упев­не­ни­ми тери­ко­на­ми висо­чі­ють: «Бо ми всі­гда так роби­ли», «Бо ти ж дєво­чка», «Жити тре­ба так, шоб тобі ніхто не зави­ду­вав», «Не жили хара­шо – не тре­ба й почи­нать». Цей текст — суціль­на іро­нія й стьоб, сар­казм на межі, зда­є­ться іно­ді, здо­ро­во­го глу­зду. Осо­бли­во скла­дно все в тих, хто «не такий», «самий умний» і вза­га­лі «тяж­ко тобі буде жить з тво­їм хара­ктє­ром». Це світ, де хво­рих дітей водять до волше­бно­го дєда, який вика­тує яйцем, де дів­чин­ку наро­джу­ють, «щоб помо­щни­ця була» і ста­ран­но при­хо­ву­ють непре­зен­та­бель­ні, на дум­ку пиль­ної гро­ма­ди, родин­ні таєм­ни­ці (напри­клад, чиєсь єврей­ське похо­дже­н­ня). Текст спов­не­ний гумо­ру (так, іно­ді — чор­но­го), а іно­ді вра­жає тра­гі­змом. У ньо­му немов мимо­хідь зга­ду­ю­ться часи, коли за згад­ку, що ти їв нині хліб, заа­ре­што­ву­ва­ли всю роди­ну, а ті, хто вці­лів, вибрав­шись із роз­стріль­ної ями, до кін­ця жит­тя жили між реаль­ні­стю й сво­їм вну­трі­шнім нена­стан­ним жахом, що «доку­мен­ти можуть бути пога­ні». І ні, «Мій пра­пор…» не напи­са­но з інтен­ці­єю «зро­зу­мій­те ж наре­шті Дон­бас». Вла­сне «Мій пра­пор запі­сяв котик» — це всі ми, іно­ді по різні боки муру.

Ще спо­до­ба­лось дуже хоро­ше вико­ри­ста­н­ня нелі­ній­ної опо­віді та стриб­ків у часі в межах одно­го і того ж місця.

У Дін­ці мені купа­ти­ся забо­ро­не­но. Після того, як мене ледь не вто­пив батя. Це річка з дуже швид­кою течі­єю, по якій схо­дить гів­но, коли в Хар­ко­ві ста­є­ться ава­рія на кана­лі­за­ції. На бере­зі Дін­ця в 2022 році похо­ва­ють ногу пол­ков­ни­ка Овча­рен­ка, офі­це­ра інже­нер­них військ гвар­дій­ської тан­ко­вої армії. А інші части­ни пол­ков­ни­ка від­прав­лять до росії.

Остан­ню тре­ти­ну добре опи­сав би мем з куря­щим Макконахі.

Ця кни­га — іде­аль­ний при­клад висмі­ю­ва­н­ня кому­ні­зму та сов­ка в ціло­му, з яскра­ви­ми при­кла­да­ми хуйо­вої носталь­гії чи анти­но­сталь­гії по хуйо­вим часам.

____________

Ось тут кіль­ка кла­сних урив­ків. Думаю, що це буде такою ж всра­тою кла­си­кою як і твор­чість ​‘митця’, яку будуть роз­тя­гу­ва­ти на цита­ти в усі можли­ві гру­пи та пабліки.

---

З паке­та з Пуга­чо­вою вона неза­до­во­ле­но дістає цело­фан, у який загор­ну­та пів­лі­тро­ва бан­ка. Вода — тепла: мама вужа обли­же, але холо­дно­го мені не дасть.
Я мрію наїсти­ся вдо­сталь холо­дно­го й померти.

Бо іншо­го вибо­ру, зі слів мами, у мене не буде. Від холо­дно­го — вмирають.
Вона навіть моро­зи­во кла­де в ків­шик і гріє його на плиті.
Я при­ре­че­но сьор­баю. Крив­люсь, як без­зу­ба ста­ру­шка при погля­ді на Єль­ци­на, бо вибо­ру не маю.

---

Але лікар у кабі­не­ті УЗД мені подобається.
Див­люсь на ньо­го як на остан­ній шанс, а він маже мені шию вазеліном.
Лікарю,
ㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀будь ласка,
лікарю,
ㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀лапушка…
Я без­на­дій­но хво­ра. Забе­ри мене від них — від банок і жир­нень­ких, зі скла­до­чка­ми, як у шар­пе­їв, «мла­дєн­ців», чиї обу­ре­ні личка сти­сну­ті вже від наро­дже­н­ня чепчи­ка­ми покори.
І зри­ва­ти­ся вони можуть хіба що на таких гор­дих, але без­за­хи­сних, як я.
Знаю, що Кри­мі­наль­ний кодекс забо­ро­няє одру­жу­ва­тись із таки­ми мали­ми, ще й зі сколіозом.
Але я можу ста­ти вашою утри­ман­кою! Конкубіною.
Ло
ㅤㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀⠀Лі
ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀Тою
Не хоче­те, щоб я ста­ла вашою Лолі­тою? Ста­ну вашою дів­чи­ною з ведме­ди­ком! Не чита­ли Домон­то­ви­ча? Спо­кій­но, я теж.
Я не жалі­ти­му­ся, як інші дуре­пи, і на кана­пі чер­го­во­го ток-шоу ска­жу, що це — мій віль­ний вибір.
Так, для заміж­жя я пога­но викру­чую ган­чір­ку, як каже моя бабу­ля, і не дуже сексуальна.
Але — огірки!
Поди­ві­ться лише на мої руки!
Вони настіль­ки малень­кі, що не лише можуть ната­ло­ву­ва­ти трьо­хлі­тров­ки огір­ка­ми, а впи­ха­ти між ово­чів хрін, петру­шку, зуб­чи­ки часни­ку й листя дуба.
Томат!
Я вмію кру­ти­ти томат!
Кру­чу його влі­тку під нагля­дом діда май­же в про­ми­сло­вих масштабах.
Хіба це вам, док, не аргумент?
Я флір­тую, як можу. Зако­чую очі й обер­таю ними.
Лікар підо­зрює в мене базе­до­ву хворобу.
Чер­го­вий роман, який не вдався.
Флірт явно не моя вій­на. Кни­жок на кшталт «Мему­а­ри гей­ші» ще не випу­ска­ють, і поря­ту­нок таких убо­гих, як я — спра­ва рук самих убогих.
Жит­тя — це не лише ква­ше­ні огір­ки, а й про­між­ки між ними.

---

У кабі­не­ті ЛФК на холо­дно­му ліно­ле­у­мі я лежу в кол­го­тках і маль­чу­ко­вій май­ці. Зазви­чай коли мені хоче­ться таке зро­би­ти з вла­сної волі, мама кри­чить, що я — «не зака­льон­на». Але зараз я лежу по волі дер­жа­ви, при­найм­ні — дер­жав­ної лікар­ні, і мама мов­чки запи­сує до бло­кно­та впра­ви, за допо­мо­гою яких змо­же мене при­ни­жу­ва­ти щовечора.
Фітнес мого часу пахне синьою УФ-лампою.

---

Усі тов­чу­ться в залі й хочуть бачи­ти, як пере­ді мною від­кри­ва­ють две­рі оде­жної шафи із дзер­ка­лом і садов­лять на табуретку.
«Табу­ре­тка» — це така стул­ка без спинки.
«Стул­ка» — так нази­ва­ють у нас стілець.
Зза­ду — як кат — під­хо­дить дядя.
Гена.
Чоло­вік тьо­ті Лени.
Він спе­ці­аль­но запро­ше­ний для цьо­го, бо слу­жив у ВОХРІ і якийсь час був санітаром.
А так він п’є.
Жін­ки пода­ють йому кусок госпо­дар­сько­го мила. Воно, як відо­мо, одним сво­їм вигля­дом уби­ває бакте­рії. Але не може вби­ти моєї стійкості.
Тьо­тя Лена про­стя­гає циган­ську голку.
«Циган­ська» — це вели­че­зна. Для взуття.
Гол­кою дядя про­ти­кає мою мочку. Гол­ка вхо­дить у мило.
Усі шепочуться:
 — Не пла­че! Не плаче!
Мама вино­сить золо­ті сереж­ки. Вино­гра­дин­ки 583 проби.
Тато поїхав на заро­бі­тки до Чор­но­би­ля, щоб на них заро­би­ти. У 2014 році я від­не­су їх у лом­бард, щоб купи­ти вина. Коли моя тьо­тя Лена сто­я­ти­ме на пло­щі перед пам’ятником Лені­на з пла­ка­том «росія, спа­сі». Я тоді теж не плакатиму.

---

Зазви­чай люди сти­ка­ю­ться із пси­хі­а­тром за не дуже при­єм­них обста­вин. Напри­клад, у військ­ко­ма­тах. І боя­ться їх. Пси­хі­а­три у свою чер­гу боя­ться мене. У мене до них купа запитань.
По-пер­ше, я вже знаю про радян­ську караль­ну психіатрію.
Я вивчи­ла вірш: 

«Ходить дядь­ка по санбатам,
Роз­дає цвє­ти солдатам.
Я спро­сіл його: простітє,
По ночам ви добре спітє?
Він в отвєт: закрий їбало,
Пере­строй­ка всьо списала».

---

На Кри­ті в пор­то­во­му ген­де­лі до баті піді­йшов мужик. Ска­зав щось крит­ською, але зро­зумі­ло, що пока­зав іти за ним. Батя пішов — й одра­зу вийшов. Ну, це з його слів.
Мужик запро­по­ну­вав свої гомо­се­ксу­аль­ні послуги.

---

У кафе біля перу­кар­ні «Чаро­дій­ка» баті й мамі вла­шту­ва­ли поба­че­н­ня. Як вла­што­ву­ють песи­кам злу­чку. Під­стри­же­ний та іде­о­ло­гі­чно обро­бле­ний перед цим батя про­стя­гнув мамі гво­зди­ку в целофані:
 — Ванє­чка. Я хочу, щоб мого сина зва­ли Ванєчка.
Це про­зву­ча­ло, як замов­ле­н­ня в МакДональдзі.

---

Нас із бра­том доправ­ля­ли туди дов­жан­ською еле­ктри­чкою, мене від­пу­ска­ли, але тіль­ки з бра­том. Йшли ми туди через дві шахти й сели­ще Ота­ма­нів­ка. Люди цупи­ли з шахт ваго­не­тки, і в них наби­ра­ла­ся дощо­ва вода. Вода потрі­бна, щоб поли­ва­ти нею город і щоб у ній купа­ли­ся хло­пчи­ки в тру­си­ках. Дів­ча­тка не купа­лись, бо в них дітей не буде.
З тери­ко­нів сипа­ло­ся камі­н­ня — і ходи­ти там уза­га­лі було не можна. Але люди пизди­ли камі­н­ня, щоб побу­ду­ва­ти пар­кан, бо воно — дармове.

---

Якщо в домі буде сві­тло чи зву­ки кон­цер­ту «Пісня- 97», то в дім при­йдуть коля­дни­ки й зако­ля­ду­ють нам.
Це коштує грошей.
Як наша баба сиді­ла під ліж­ком у 1943 році при обстрі­лах, коли Чер­во­на Армія йшла з Кра­сно­го Яру звіль­ня­ти наше смт, так сиди­мо й ми з бра­том. Чує­мо, як на подвір’я захо­дять люди, крізь вікно бачи­мо, як сту­ка­ють у скля­ні две­рі на веран­ді, ті самі, об які наш дєд роз­бив сво­го носа, але ухо­дять, не почув­ши відповіді.
Одні вияв­ля­ю­ться впер­ти­ми й затри­му­ю­ться надовго.
 — Бля. П’ята хата не відкриває.
Напря­му поси­ла­ти коля­дни­ків не можна — цілий рік щастя не буде.
Брат заді­ває щось копи­том, по під­ло­зі з гур­ко­том коти­ться відро.
 — А‑а-а, падли! Вони вдома!
Брат мекає козою.
 — Тю, це животне.
Коля­дни­ки йдуть. Гро­ші, само­гон і цукер­ки зали­ша­ю­ться нам.

---

Нас ведуть до клу­бу. Обі­ця­ють, що буде муль­тик. Під час пере­гля­ду діти кри­чать і хова­ю­ться під стільці.
З екра­ну на них ідуть люди, з яких спов­зає шкі­ра. Все палає. З очниць вива­лю­ю­ться очі. З тіл стир­чать улам­ки скла.
Це — ані­ме про Хіросіму.
Задо­во­ле­ний між ряда­ми про­хо­дить воєн­рук. Задо­во­ле­ний тому, що впев­не­ний: ці діти не про­гу­лю­ва­ти­муть уро­ки ДПЮ.
Це — втра­че­не покоління.
Вони досить моти­во­ва­ні, щоб на швид­кість зби­ра­ти авто­мат і надя­га­ти про­ти­газ. Кому про­ти­га­за не виста­ча­ло, вида­ва­ли ново­рі­чні маски — щоб люди­на не втра­ча­ла бойо­во­го духу й не зади­хну­лась уяв­ним іпритом.
Воєн­рук ска­зав, що бом­бу ски­ну­ли аме­ри­кан­ці. Так, саме ті, що при­ду­ма­ли Дональ­да Дака, дітки.
Ви люби­те Дональ­да Дака? Ах ви, малень­кі зрадники.
Ста­лі­на на вас нема!

---

Де наро­див­ся — там і сток­гольм­ський син­дром розвинув.
Іно­ді нас ганя­ють баб­ки Люда й Люба, але ми їх не слу­ха­є­мось, бо баб­ки — не голов­не в житті.

---

Із пам’яток у нас лише пам’ятник Неві­до­мо­му сол­да­ту, який дій­сно став неві­до­мим, коли вкра­ли табличку.
Із визна­чних місць у нас — «стє­кля­шка». Біля «стє­кля­шки» лежить Кубіс.
Кубіс — це такий алкаш.
Після того, як він упав у кана­лі­за­цію, люк від якої мій батя здав на цвє­тмет, Кубі­са почнуть зва­ти Супер-Маріо.

---

«Мій прапор запісяв котик» став книгою 2025 року за версією BBC village.com.ua