Мій прапор запісяв котик
Лєна плювала на художній стиль (принаймні у першій половині). Речення короткі і переважна більшість незв’язані між собою, тому починаються з нового рядка. Одна тема обривається і починається інша, яка також обірветься через 3 речення. Книга про тотальний пиздець у житті.
Схоже на те, що це взагалі не книга, а пост в блог про тяжолу жизнь при совку і після. Людині, яка це написала, байдуже на всі ці літературні стилі і жанри. “Пишу як згадую, а згадую то те, то це”. А ще суржик, якого тут дохріна і він досить заразний, хоча це можна списати на луганських рузкагаварящіх людей, які виросли у тому ж совку. Багато сленгу, але не такого, як в “Шахматах для дибілів”, не вуличного.
І от вся ця комбінація дуже гарно працює, — це дійсно шикарно, книжка напрочуд легко читається. Досить якісний гумор вперемішку з сарказмом, гумором абсурду, іронією та рефлексією просто охуєнно передає ту атмосферу 90х, коли ні в кого нічого не було і всі виживали як могли — мутили мутки, крали картошку з усіма та їздили в інше місто, бо тільки там була лікарня.
Деякі абзаци я перечитував кілька разів, — настільки це жиза. Я не знаю де вона брала натхнення, але підозрюю, що у Подерев’янського.
Мені сподобалось. Це одна з небагатьох книжок, які мене зачепили тільки по опису (без читання відгуків та інтерв’ю з автором):
«Мій прапор запісяв котик» — це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать». Цей текст — суцільна іронія й стьоб, сарказм на межі, здається іноді, здорового глузду. Особливо складно все в тих, хто «не такий», «самий умний» і взагалі «тяжко тобі буде жить з твоїм характєром». Це світ, де хворих дітей водять до волшебного дєда, який викатує яйцем, де дівчинку народжують, «щоб помощниця була» і старанно приховують непрезентабельні, на думку пильної громади, родинні таємниці (наприклад, чиєсь єврейське походження). Текст сповнений гумору (так, іноді — чорного), а іноді вражає трагізмом. У ньому немов мимохідь згадуються часи, коли за згадку, що ти їв нині хліб, заарештовували всю родину, а ті, хто вцілів, вибравшись із розстрільної ями, до кінця життя жили між реальністю й своїм внутрішнім ненастанним жахом, що «документи можуть бути погані». І ні, «Мій прапор…» не написано з інтенцією «зрозумійте ж нарешті Донбас». Власне «Мій прапор запісяв котик» — це всі ми, іноді по різні боки муру.
Ще сподобалось дуже хороше використання нелінійної оповіді та стрибків у часі в межах одного і того ж місця.
У Дінці мені купатися заборонено. Після того, як мене ледь не втопив батя. Це річка з дуже швидкою течією, по якій сходить гівно, коли в Харкові стається аварія на каналізації. На березі Дінця в 2022 році поховають ногу полковника Овчаренка, офіцера інженерних військ гвардійської танкової армії. А інші частини полковника відправлять до росії.
Останню третину добре описав би мем з курящим Макконахі.
Ця книга — ідеальний приклад висміювання комунізму та совка в цілому, з яскравими прикладами хуйової ностальгії чи антиностальгії по хуйовим часам.
____________
Ось тут кілька класних уривків. Думаю, що це буде такою ж всратою класикою як і творчість ‘митця’, яку будуть розтягувати на цитати в усі можливі групи та пабліки.
З пакета з Пугачовою вона незадоволено дістає целофан, у який загорнута півлітрова банка. Вода — тепла: мама вужа оближе, але холодного мені не дасть.
Я мрію наїстися вдосталь холодного й померти.
Бо іншого вибору, зі слів мами, у мене не буде. Від холодного — вмирають.
Вона навіть морозиво кладе в ківшик і гріє його на плиті.
Я приречено сьорбаю. Кривлюсь, як беззуба старушка при погляді на Єльцина, бо вибору не маю.
Але лікар у кабінеті УЗД мені подобається.
Дивлюсь на нього як на останній шанс, а він маже мені шию вазеліном.
Лікарю,
ㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀будь ласка,
лікарю,
ㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀лапушка…
Я безнадійно хвора. Забери мене від них — від банок і жирненьких, зі складочками, як у шарпеїв, «младєнців», чиї обурені личка стиснуті вже від народження чепчиками покори.
І зриватися вони можуть хіба що на таких гордих, але беззахисних, як я.
Знаю, що Кримінальний кодекс забороняє одружуватись із такими малими, ще й зі сколіозом.
Але я можу стати вашою утриманкою! Конкубіною.
Ло
ㅤㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀⠀Лі
ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀Тою
Не хочете, щоб я стала вашою Лолітою? Стану вашою дівчиною з ведмедиком! Не читали Домонтовича? Спокійно, я теж.
Я не жалітимуся, як інші дурепи, і на канапі чергового ток-шоу скажу, що це — мій вільний вибір.
Так, для заміжжя я погано викручую ганчірку, як каже моя бабуля, і не дуже сексуальна.
Але — огірки!
Подивіться лише на мої руки!
Вони настільки маленькі, що не лише можуть наталовувати трьохлітровки огірками, а впихати між овочів хрін, петрушку, зубчики часнику й листя дуба.
Томат!
Я вмію крутити томат!
Кручу його влітку під наглядом діда майже в промислових масштабах.
Хіба це вам, док, не аргумент?
Я фліртую, як можу. Закочую очі й обертаю ними.
Лікар підозрює в мене базедову хворобу.
Черговий роман, який не вдався.
Флірт явно не моя війна. Книжок на кшталт «Мемуари гейші» ще не випускають, і порятунок таких убогих, як я — справа рук самих убогих.
Життя — це не лише квашені огірки, а й проміжки між ними.
У кабінеті ЛФК на холодному лінолеумі я лежу в колготках і мальчуковій майці. Зазвичай коли мені хочеться таке зробити з власної волі, мама кричить, що я — «не закальонна». Але зараз я лежу по волі держави, принаймні — державної лікарні, і мама мовчки записує до блокнота вправи, за допомогою яких зможе мене принижувати щовечора.
Фітнес мого часу пахне синьою УФ-лампою.
Усі товчуться в залі й хочуть бачити, як переді мною відкривають двері одежної шафи із дзеркалом і садовлять на табуретку.
«Табуретка» — це така стулка без спинки.
«Стулка» — так називають у нас стілець.
Ззаду — як кат — підходить дядя.
Гена.
Чоловік тьоті Лени.
Він спеціально запрошений для цього, бо служив у ВОХРІ і якийсь час був санітаром.
А так він п’є.
Жінки подають йому кусок господарського мила. Воно, як відомо, одним своїм виглядом убиває бактерії. Але не може вбити моєї стійкості.
Тьотя Лена простягає циганську голку.
«Циганська» — це величезна. Для взуття.
Голкою дядя протикає мою мочку. Голка входить у мило.
Усі шепочуться:
— Не плаче! Не плаче!
Мама виносить золоті сережки. Виноградинки 583 проби.
Тато поїхав на заробітки до Чорнобиля, щоб на них заробити. У 2014 році я віднесу їх у ломбард, щоб купити вина. Коли моя тьотя Лена стоятиме на площі перед пам’ятником Леніна з плакатом «росія, спасі». Я тоді теж не плакатиму.
Зазвичай люди стикаються із психіатром за не дуже приємних обставин. Наприклад, у військкоматах. І бояться їх. Психіатри у свою чергу бояться мене. У мене до них купа запитань.
По-перше, я вже знаю про радянську каральну психіатрію.
Я вивчила вірш:
«Ходить дядька по санбатам,
Роздає цвєти солдатам.
Я спросіл його: простітє,
По ночам ви добре спітє?
Він в отвєт: закрий їбало,
Перестройка всьо списала».
На Криті в портовому генделі до баті підійшов мужик. Сказав щось критською, але зрозуміло, що показав іти за ним. Батя пішов — й одразу вийшов. Ну, це з його слів.
Мужик запропонував свої гомосексуальні послуги.
У кафе біля перукарні «Чародійка» баті й мамі влаштували побачення. Як влаштовують песикам злучку. Підстрижений та ідеологічно оброблений перед цим батя простягнув мамі гвоздику в целофані:
— Ванєчка. Я хочу, щоб мого сина звали Ванєчка.
Це прозвучало, як замовлення в МакДональдзі.
Нас із братом доправляли туди довжанською електричкою, мене відпускали, але тільки з братом. Йшли ми туди через дві шахти й селище Отаманівка. Люди цупили з шахт вагонетки, і в них набиралася дощова вода. Вода потрібна, щоб поливати нею город і щоб у ній купалися хлопчики в трусиках. Дівчатка не купались, бо в них дітей не буде.
З териконів сипалося каміння — і ходити там узагалі було не можна. Але люди пиздили каміння, щоб побудувати паркан, бо воно — дармове.
Якщо в домі буде світло чи звуки концерту «Пісня- 97», то в дім прийдуть колядники й заколядують нам.
Це коштує грошей.
Як наша баба сиділа під ліжком у 1943 році при обстрілах, коли Червона Армія йшла з Красного Яру звільняти наше смт, так сидимо й ми з братом. Чуємо, як на подвір’я заходять люди, крізь вікно бачимо, як стукають у скляні двері на веранді, ті самі, об які наш дєд розбив свого носа, але уходять, не почувши відповіді.
Одні виявляються впертими й затримуються надовго.
— Бля. П’ята хата не відкриває.
Напряму посилати колядників не можна — цілий рік щастя не буде.
Брат задіває щось копитом, по підлозі з гуркотом котиться відро.
— А‑а-а, падли! Вони вдома!
Брат мекає козою.
— Тю, це животне.
Колядники йдуть. Гроші, самогон і цукерки залишаються нам.
Нас ведуть до клубу. Обіцяють, що буде мультик. Під час перегляду діти кричать і ховаються під стільці.
З екрану на них ідуть люди, з яких сповзає шкіра. Все палає. З очниць вивалюються очі. З тіл стирчать уламки скла.
Це — аніме про Хіросіму.
Задоволений між рядами проходить воєнрук. Задоволений тому, що впевнений: ці діти не прогулюватимуть уроки ДПЮ.
Це — втрачене покоління.
Вони досить мотивовані, щоб на швидкість збирати автомат і надягати протигаз. Кому протигаза не вистачало, видавали новорічні маски — щоб людина не втрачала бойового духу й не задихнулась уявним іпритом.
Воєнрук сказав, що бомбу скинули американці. Так, саме ті, що придумали Дональда Дака, дітки.
Ви любите Дональда Дака? Ах ви, маленькі зрадники.
Сталіна на вас нема!
Де народився — там і стокгольмський синдром розвинув.
Іноді нас ганяють бабки Люда й Люба, але ми їх не слухаємось, бо бабки — не головне в житті.
Із пам’яток у нас лише пам’ятник Невідомому солдату, який дійсно став невідомим, коли вкрали табличку.
Із визначних місць у нас — «стєкляшка». Біля «стєкляшки» лежить Кубіс.
Кубіс — це такий алкаш.
Після того, як він упав у каналізацію, люк від якої мій батя здав на цвєтмет, Кубіса почнуть звати Супер-Маріо.
«Мій прапор запісяв котик» став книгою 2025 року за версією BBC
village.com.ua
Нарешті побачив пост. ВАУ !
Дуже детально, і дуже цікаво! Класно. Пише ще!