Мистецтво монологу у фільмах Паоло Соррентіно

«Моя потре­ба пра­цю­ва­ти над моно­ло­га­ми похо­дить від моєї любо­ві до літе­ра­ту­ри. Зазви­чай я оби­раю рома­ни, в яких мало або зов­сім немає діа­ло­гів, так що я спри­ймаю кни­гу як дуже дов­гий моно­лог. Оскіль­ки я зні­маю філь­ми, де сюже­тні пово­ро­ти рід­кі­сні, а то й зов­сім від­су­тні, моно­ло­ги допо­ма­га­ють мені мати щось зама­ско­ва­не під сюже­тний пово­рот, яко­го там про­сто немає», — роз­по­вів Пао­ло Сор­рен­ті­но під час спе­ці­аль­но­го захо­ду, при­свя­че­но­го мисте­цтву моно­ло­гу, орга­ні­зо­ва­но­го Турин­ським кіно­фе­сти­ва­лем і про­ве­де­но­го в Teatro Astra. Моде­ра­то­ра­ми бесі­ди висту­пи­ли режи­сер Девід Грі­є­ко і дире­ктор фести­ва­лю Стів Дел­ла Каса.

Зачи­ту­ю­чи нота­тки, напи­са­ні Андреа Де Роза (який не зміг взя­ти участь у захо­ді), Дел­ла Каса назвав три типи моно­ло­гів, при­су­тніх у філь­мо­гра­фії Сор­рен­ті­но. Пер­ший — це вну­трі­шній моно­лог, під час яко­го пер­со­наж гово­рить нао­дин­ці, часто з голо­сом за кадром, в той час, як темп сце­ни, як пра­ви­ло, не від­по­від­ає кіне­ма­то­гра­фі­чним кон­вен­ці­ям. Як при­кла­ди таких вну­трі­шніх моно­ло­гів Дел­ла Каса і Грі­ко пред­ста­ви­ли урив­ки з філь­мів Il Divo, The Consequences of Love та The Great Beauty.

Сор­рен­ті­но роз­по­вів, що моно­лог Андре­от­ті, який бере на себе «пря­му і непря­му від­по­від­аль­ність» за зло­чи­ни, ско­є­ні у свин­це­ві роки, не був при­су­тній в пер­шо­му варі­ан­ті сце­на­рію філь­му Il Divo. «Насправ­ді він був напи­са­ний за деякий час до філь­му­ва­н­ня сце­ни, або, можли­во, в остан­ньо­му чор­но­во­му варі­ан­ті. Ріше­н­ня дода­ти її було пов’я­за­не з неро­збір­ли­ві­стю фігу­ри Андре­от­ті». Сор­рен­ті­но не при­хо­ву­вав, що мав пев­ні побо­ю­ва­н­ня щодо зні­ма­н­ня: «Моя дру­жи­на ска­за­ла: «Ми помре­мо після цьо­го». Ба біль­ше, Сор­рен­ті­но попро­сив Тоні Сер­віл­ло зігра­ти моно­лог Андре­от­ті так само як він це робив у філь­мі Маріо Мар­то­не Rasoi 1993 року, де він вико­ну­вав роль «il guappo» («шахрая»).

Дру­гий тип моно­ло­гу — актор роз­мов­ляє з мов­ча­зним спів­ро­змов­ни­ком, що, за сло­ва­ми Де Рози, пере­гу­ку­є­ться зі своє­рі­дни­ми «пото­ка­ми сві­до­мо­сті й спогадів».

Були пока­за­ні урив­ки з його робіт Youth та The Consequences of Love. Сор­рен­ті­но роз­по­вів, що Май­клу Кей­ну зна­до­би­ло­ся близь­ко 15 дублів, щоб від­пра­цю­ва­ти свій моно­лог у Youth: «Він так захо­пив­ся робо­тою над ним — можли­во, навіть занад­то — і почав роби­ти помил­ки. Так що нам дове­ло­ся зро­би­ти досить бага­то дублів. Він сер­див­ся на себе, тому що поми­ля­ти­ся було для ньо­го чимось новим, але вре­шті-решт йому вда­ло­ся. У ньо­го були про­бле­ми лише на цій сце­ні, на всіх інших він вико­нав чудо­ву роботу».

Гово­ря­чи про свої дав­ні робо­чі сто­сун­ки з Сер­віл­ло, Сор­рен­ті­но викли­кав вели­кий сміх. Він пожар­ту­вав, ска­зав­ши, що неа­по­лі­тан­ський актор «зав­жди пояснює йому все про фільм і його пер­со­на­жа»: «Тоні — тон­кий інте­ле­кту­ал, і йому подо­ба­є­ться спе­ку­лю­ва­ти на речах, які я пишу для роз­ва­ги… На щастя, він надає їм зна­че­н­ня, яке я потім вико­ри­сто­вую на пресконференціях».

«Ми мало гово­ри­мо про актор­ську май­стер­ність. Я ске­пти­чно став­лю­ся до обго­во­ре­н­ня пер­со­на­жа до поча­тку філь­му­ва­н­ня, або навіть до репе­ти­цій. Рані­ше я репе­ти­ру­вав, але мені це не допо­мо­гло, тому що все, що від­бу­ва­є­ться до філь­му — це не фільм», — ска­зав він, додав­ши, що у моно­ло­гах зазви­чай мало місця для імпро­ві­за­ції, оскіль­ки вони заду­ма­ні як «жорс­тко стру­кту­ро­ва­ні та остаточні».

Тре­тій тип моно­ло­гу — інве­кти­ва. Пер­ший ури­вок був з моно­ло­гу на тера­сі у вико­нан­ні Сер­віл­ло у The Great Beauty, який Дел­ла Каса та Грі­ко порів­ня­ли з The Misanthrope Мольє­ра і нага­да­ли, як його хва­лив покій­ний Етто­ре Ско­ла. Також були пока­за­ні гнів­ний моно­лог Рей­чел Вайс з батьком (Кейн) у Youth та абсур­дний теле­фон­ний дзві­нок Сер­віл­ло до випад­ко­вої домо­го­спо­дар­ки у Loro.

Грі­ко зупи­нив­ся на Loro і запи­тав, чому диптих не мав тако­го успі­ху. Сор­рен­ті­но від­по­вів, що оби­два філь­ми мали вели­кий гля­да­цький резо­нанс, але були пога­но сприйня­ті кри­ти­ка­ми. «Можли­во, вони з’я­ви­ли­ся не в той час, їх тре­ба було зні­ма­ти через 10 – 20 років. Про­бле­ма в тому, що гля­да­чі часто шука­ють прав­ду в кіно. Але я йду пря­мо про­ти­ле­жним шляхом».

Нао­ста­нок Дел­ла Каса і Грі­ко поці­ка­ви­ли­ся, чи думав Сор­рен­ті­но коли-небудь про робо­ту в теа­трі. «Ні, попри всю мою любов і при­хиль­ність до теа­тру, я не хочу зали­ша­ти­ся в тем­ній кім­на­ті цілий день. Я від­даю пере­ва­гу цир­ко­во­му хао­су кіно», — від­по­вів він.

Теле­грам: t.me/kinoIart

#сор­рен­ті­но