Нестерпна важкість буття

Усі ми щодня, без виня­тків, бачи­мо, чує­мо й чита­є­мо дур­ни­ці. Водно­час усі їх роблять, дума­ють, пере­трав­лю­ють і гово­рять. Усі ми час від часу бува­є­мо дур­ня­ми, які мимо­хідь вер­зуть дур­ни­ці без важ­ких наслід­ків. Голов­не — усві­дом­лю­ва­ти це і шко­ду­ва­ти, тому що роби­ти помил­ки вла­сти­во люди­ні і визна­на про­ви­на вже напо­ло­ви­ну про­ба­че­на. Ми зав­жди для когось дур­ні, але рід­ко для себе… Поза щоден­ним фоно­вим шумом глуп­ства, дово­ди­ться, на жаль, мати спра­ву з реви­щем фахо­вих, коро­но­ва­них дур­нів, дур­нів з вели­кої літе­ри. І в цих дур­нях, хоч де вони нас спі­тка­ють, на робо­ті чи вдо­ма, немає нічо­го смі­шно­го. Вони нас при­гні­чу­ють і мор­ду­ють сво­єю впер­тою махро­вою дурі­стю й без­під­став­ним аплом­бом. Вони напо­ле­гли­ві, вони напи­ра­ють, вони лег­ко, одним роз­чер­ком пера пере­кре­слю­ють вашу дум­ку, почу­т­тя й гідність. Вони псу­ють вам настрій і зму­шу­ють зне­ві­ри­ти­ся в існу­ван­ні хоч яко­їсь спра­ве­дли­во­сті в цьо­му сві­ті. Навіть з вели­кою побла­жли­ві­стю ми від­мов­ля­є­мось упі­зна­ва­ти в них сво­їх родичів.

Дурість — це неви­ко­на­на обі­цян­ка, обі­цян­ка розу­му й дові­ри, яку зра­див дурень, зра­дник люд­ства. Дурень — він «баран», тва­ри­на! Ми б хоті­ли його люби­ти, зро­би­ти з ньо­го дру­га, але дурень не на висо­ті — себ­то не на нашій висо­ті. Він потер­пає від неви­лі­ков­ної хво­ро­би. А що від­мов­ля­є­ться ліку­ва­ти­ся, пере­ко­на­ний у тому, що він єди­ний видю­чий у сві­ті слі­пих, — тра­гі­ко­ме­дія пов­на. Немає нічо­го див­но­го в тому, що zом­бі зача­ро­вує сво­єю подо­бою існу­ва­н­ня, сво­єю інте­ле­кту­аль­ною нікчем­ні­стю та базо­вою й насу­щною потре­бою при­ни­жу­ва­ти до сво­го рів­ня живих, геро­їв, хоро­ших. Зре­штою, дурень і вам хоче від­клю­чи­ти мозок: і тут він не хибить. 

Най­гір­ше в дур­нях те, що вони часом бува­ють розум­ні, при­найм­ні осві­че­ні: вони ладні спа­лю­ва­ти книж­ки і їхніх авто­рів зара­зом в ім’я іншої книж­ки, іншої іде­о­ло­гії чи того, чого їх навчи­ли вели­кі вчи­те­лі (дур­ні чи ні), — ключ до знань у їхніх руках пере­тво­рю­є­ться на ключ від клітки.

Сум­нів зво­дить з розу­му, пев­ність робить дурнем

Кла­си­чний дурень засу­джує вас без пра­ва на оскар­же­н­ня, негай­но, без пом’якшувальних обста­вин, лише на під­ста­ві зов­ні­шно­сті, яку до того ж він ледь роз­гле­дів крізь шори на очах. Він уміє вда­ва­ти рев­ність, щоб згур­ту­ва­ти собі поді­бних і спо­ну­ка­ти до лін­чу­ва­н­ня в ім’я добро­че­сно­сті, при­стой­но­сті та шани. Дурень полює згра­єю і думає ста­дом. «Жодної кори­сті від мно­жи­ни, щой­но вас біль­ше чоти­рьох — і ви вже зграя дур­нів», — спів­ав Жорж Брас­санс. Він же про­го­ло­шу­вав: «Сла­ва тим, хто замість п’ястися до свя­щен­них іде­а­лів про­сто не над­то набри­дає сусі­дам». Та ба! Біда лишень у тім, що сусі­ди не зав­жди такі ж стримані!

Осо­ру­жний дурень не заспо­ко­ї­ться, поки не зро­бить вас неща­сним, і лиши­ться задо­во­ле­ний собою. Непо­хи­тний. При­ще­пле­ний про­ти вагань. Упев­не­ний у сво­є­му пра­ві. Щасли­вий ідіот скру­тить вам яйця, не скру­тив­ши собі шию.

Для дур­ня його пере­ко­на­н­ня виби­ті в мар­му­рі, а всі зна­н­ня буду­ю­ться на піску. Сум­нів зво­дить з розу­му, пев­ність робить дур­нем, тре­ба вибра­ти свій табір. Дурень усе знає кра­ще за вас, зокре­ма й те, що ви має­те дума­ти, від­чу­ва­ти, роби­ти і як голо­су­ва­ти. Він ліпше за вас знає, хто ви такий і що для вас кра­ще. Якщо ви не зго­дні, він вас зне­ва­жа­ти­ме, обра­жа­ти­ме, рани­ти­ме ваші почу­т­тя чи й у пря­мо­му сен­сі, і все зара­ди вашо­го добра. І, якщо це можна здій­сни­ти без­кар­но, ціл­ком можли­во, що в ім’я вищо­го іде­а­лу він зама­хне­ться й на такий порох, як ваше життя.

Гір­кий факт: обо­ро­ня­ю­чись, ви потра­пи­те в пас­тку. Спро­буй­те напо­уми­ти дур­ня чи змі­ни­ти його, і ви про­па­ли! Бо якщо ви вва­жа­є­те сво­їм обов’язком його полі­пши­ти, тоді ви також ува­жа­є­те, що зна­є­те, як він мусить дума­ти й пово­ди­тись… зві­сно ж, як ви. Ну от, ви вже дурень. На дода­чу ще й наїв­ний, бо дума­є­те, що зда­тні ста­ти з ним на прю. Ба гір­ше, що біль­ше ви нама­га­ти­ме­тесь змі­ни­ти дур­ня, то силь­ні­шим його роби­ти­ме­те: він буде вель­ми задо­во­ле­ний від­чу­ва­ти себе жер­твою, яка непо­ко­їть, а отже, має рацію. Ви дару­є­те йому освя­че­н­ня, лега­лі­зу­є­те як героя-нон­кон­фор­мі­ста, яко­го жалі­ють і яким захо­плю­ю­ться. Боєць опо­ру… Сила цьо­го про­кля­т­тя лякає: нама­га­ю­чись полі­пши­ти дур­ня, ви не тіль­ки зазна­є­те нев­да­чі — ви його під­си­лю­є­те й наслі­ду­є­те. Був лише один бов­дур, аж ось має­мо двох. Боро­ти­ся з дурі­стю — тіль­ки змі­цню­ва­ти її. На місці кожної від­ру­ба­ної голо­ви в дра­ко­на виро­ста­ють дві.

Йоло­пи Апокаліпсиса

Отож дурість не слаб­ша­ти­ме. Вона про­гре­сує. То чи справ­ді ми пере­жи­ва­є­мо сьо­го­дні її золо­тий вік? Чи справ­ді сьо­го­дні вона біль­ша, ніж учо­ра, і мен­ша, ніж буде зав­тра? Най­кра­щі уми зав­жди так мір­ку­ва­ли про свій час, від­ко­ли до нас дохо­дять писем­ні свід­че­н­ня. І сво­го часу вони, можли­во, мали рацію. Або ж, як усі, про­сто поро­би­ли­ся ста­ри­ми дур­ня­ми… І все ж нови­зна суча­сної епо­хи в тому, що сьо­го­дні досить одно­го дур­ня й одні­єї чер­во­ної кно­пки, щоб вико­рі­ни­ти дурість і цей світ разом із нею. Одно­го лише дур­ня, обра­но­го бара­на­ми, вель­ми гор­ди­ми пра­вом виби­ра­ти собі м’ясника.

Інша визна­чна риса нашо­го часу в тому, що, навіть коли дурість і не в апо­геї, вона все ж ніко­ли досі не була такою явною, такою роз­ку­тою, ста­дною й агре­сив­ною. Є через що впа­сти у від­чай і нарі­ка­ти на заблу­ка­них одно­пле­мін­ни­ків, але можна виму­ше­но взя­ти­ся до філо­со­фії, бо деда­лі важ­че запе­ре­чу­ва­ти мар­но­слав­ство всіх і нар­ци­сизм кожно­го, так само як позір­ність зов­ні­шньо­го й нікчем­ність кате­го­ри­чних суджень. Нехай би дру­гий Еразм пода­ру­вав нам нову «Похва­лу глу­по­ті» (але не біль­ше 140 зна­ків за раз, зара­ди Бога, щоб не забо­лі­ла голо­ва)! 

Чому люди тупі? Психологія дурості. [За ред. Жана Франсуа Марміона], 2020