Переклад статті The Kyiv Independent про руснявий пропагандистський фільм “Рузьке на війні”

Доку­мен­таль­ний фільм ​“Росі­я­ни на вій­ні” викли­кав супе­ре­чки з момен­ту сво­го дебю­ту на фести­ва­лях, зокре­ма, через зви­ну­ва­че­н­ня у «вибі­лю­ван­ні» росій­ських сол­да­тів і їхніх зло­чи­нів в Україні.

Канад­сько-росій­ська режи­сер­ка Ана­ста­сія Тро­фі­мо­ва захи­сти­ла фільм, назвав­ши його «анти­во­єн­ним».

Після хви­лі кри­ти­ки Між­на­ро­дний кіно­фе­сти­валь у Торон­то ска­су­вав пока­зи філь­му, зокре­ма через побо­ю­ва­н­ня з при­во­ду можли­во­го насиль­ства. Полі­ція Торон­то заяви­ла, що не отри­му­ва­ла пові­дом­лень про сер­йо­зні загро­зи, згі­дно з канад­ськи­ми медіа-звітами.

Авто­ри філь­му ​“Росі­я­ни на вій­ні” ствер­джу­ють, що вели­ка части­на нега­тив­ної реа­кції на доку­мен­таль­ний фільм похо­дить від людей, які його не бачили.

Kyiv Independent запро­сив прес-копію філь­му для пере­гля­ду, але ми її не отри­ма­ли, тому ми звер­ну­ли­ся за дум­кою до семи осіб з інду­стрії кіно, які від­ві­да­ли пока­зи ​“Росі­я­ни на війні”.

Деякі свід­че­н­ня були ско­ро­че­ні та від­ре­да­го­ва­ні для ясності.

---

Тетя­на Мала, укра­їн­ка, мене­джер­ка з комунікацій

“Віри­те, що росій­ська армія ско­ює воєн­ні зло­чи­ни?” — запи­тує Ана­ста­сія Тро­фі­мо­ва одно­го зі сво­їх геро­їв. Він впев­не­но від­по­від­ає: «Ні.» Про­тя­гом філь­му я все час спо­ді­ва­ла­ся, що десь перед титра­ми з’явиться слайд з кри­мі­наль­ною ста­ти­сти­кою та поясне­н­ням прав­ди про цю вій­ну. Але режи­сер­ка оби­рає під­хід, при яко­му не ста­ви­ться під сум­нів жоден факт чи сло­во у її філь­мі. Хоча вона актив­но вико­ри­сто­вує озву­че­н­ня, могла б ско­ри­ста­ти­ся ним, щоб поясни­ти гля­да­чам, що все, що вони бачать і чують, є дез­ін­фор­ма­ці­єю та повто­ре­н­ням крем­лів­ської про­па­ган­ди. Нато­мість вона сама її повто­рює. Надя­га­ю­чи росій­ську вій­сько­ву фор­му, яку, як ствер­джує, їй дали «щоб вря­ту­ва­ти жит­тя», Ана­ста­сія пору­ши­ла всі жур­на­ліст­ські пра­ви­ла об’є­ктив­но­сті і взя­ла сто­ро­ну. Спой­лер: це не сто­ро­на правди.

Про­тя­гом філь­му я не могла позбу­ти­ся від­чу­т­тя, що кожна осо­ба на екра­ні там із пев­ною метою. Вона роз­мов­ляє з літньою цивіль­ною жін­кою, яка впев­не­но заяв­ляє, що бої­ться при­хо­ду укра­їн­ської армії, бо вони її вб’ють за те, що вона гово­рить росій­ською. Голов­ний герой філь­му — укра­ї­нець, який ствер­джує, що в 2014 році поча­ла­ся «гро­ма­дян­ська вій­на», і укра­їн­ська армія поча­ла бом­бар­ду­ва­ти свої вла­сні міста, через що він втік до Росії з роди­ною. Ви поба­чи­те бага­то зни­ще­них міст, але зав­дя­ки режи­сер­ці ви жодно­го разу не засум­ні­ва­є­те­ся, що це все вина України.

І якщо все це могло б бути про­сто доку­мен­та­ці­єю нав­ко­ли­шньої реаль­но­сті, є ще один аспект, який дає зро­зу­мі­ти, що режи­сер­ка мані­пу­лює сприйня­т­тям гля­да­чів і від­бі­лює росій­ських зло­чин­ців. Ви почу­є­те бага­то емо­цій­ної музи­ки, поба­чи­те бага­то сліз за заги­бли­ми това­ри­ша­ми і навіть про­по­зи­цію руки і сер­ця. Тро­фі­мо­ва докла­дає чима­лих зусиль, щоб запев­ни­ти нас, що вони «як ми», і ми повин­ні спів­чу­ва­ти їм, хоча біль­шість з них при­єд­на­ли­ся до армії добро­віль­но, що вони визна­ють у фільмі.

---

Хуго Еммер­за­ель, гол­лан­дець, кінокритик

У най­кра­що­му випад­ку я б опи­сав ​“Росі­я­ни на вій­ні” як посе­ре­дній доку­мен­таль­ний фільм, який не може при­хо­ва­ти сво­го ама­тор­сько­го під­хо­ду до надва­жли­вої теми. Ба біль­ше, можна ще роз­ще­дри­тись і ска­за­ти, що про­ект Ана­ста­сії Тро­фі­мо­вої похо­дить від щирої допи­тли­во­сті, що часто не є пога­ним у доку­мен­таль­но­му кіне­ма­то­гра­фі. Її озву­че­н­ня, яке стру­кту­рує мате­рі­ал, має таку наїв­ність, що може від­кри­ти ціка­вий про­стір для осо­би­стих зв’язків, як види емпа­тій­но­го кіно­ми­сте­цтва. Це вже ілю­стру­є­ться в поча­тко­вих сце­нах філь­му, де озву­че­н­ня Тро­фі­мо­вої пояснює, що без акре­ди­та­ції прес-слу­жби або дозво­лу Міні­стер­ства обо­ро­ни Росії вона абсо­лю­тно непі­дго­тов­ле­на для цієї подо­ро­жі — щось, що перед­ба­чає мої основ­ні нарі­ка­н­ня до цьо­го фільму.

Зре­штою, важ­ко бути щедрим до філь­му, у яко­му вза­га­лі не від­чу­ва­є­ться емпа­тія до пору­ше­них питань. Адже ​“Росі­я­ни на вій­ні” є над­зви­чай­но пога­но спла­но­ва­ним. Буду­чи настіль­ки сві­до­мо роз­ми­тим у сво­їй справ­жній меті та затем­ню­ю­чи най­ва­жли­ві­ший аспект нара­ти­ву — укра­їн­ську пер­спе­кти­ву на вій­ну — всі можли­ві спосо­би про­ба­чи­ти цей фільм випа­ро­ву­ю­ться. Як резуль­тат, спо­сіб, у який Тро­фі­мо­ва встав­ляє себе у філь­мі, вигля­дає мані­пу­ля­тив­но в най­кра­що­му випад­ку і зло­ві­сно в най­гір­шо­му. Роз­ми­ва­ю­чи межі між захо­пле­н­ням реаль­но­сті на фрон­ті та кон­стру­ю­ва­н­ням нара­ти­ву на цьо­му ж само­му місці кон­флі­кту, фільм стає роз­ши­ре­н­ням вій­сько­го апа­ра­ту, який він пре­тен­дує дослі­джу­ва­ти. Як такий, це над­зви­чай­но три­во­жний і небез­пе­чний фільм, осо­бли­во коли він пред­став­ля­є­ться на фести­ва­лях як спо­сіб зану­ри­ти­ся в ​“інший бік” істо­рії росій­сько­го пов­но­мас­шта­бно­го втор­гне­н­ня в Україну.

---

Воло­ди­мир Чер­ни­шев, укра­ї­нець, кінокритик

Основ­на про­бле­ма та небез­пе­ка філь­му ​“Росі­я­ни на вій­ні” поля­гає в тому, що режи­сер­ка Ана­ста­сія Тро­фі­мо­ва факти­чно замі­нює діа­ле­кти­ку рито­ри­кою. На поча­тку філь­му, під уро­чи­сту дра­ма­ти­чну музи­ку, Ана­ста­сія заяв­ляє у озву­чен­ні: ​“Я їду на вій­сько­вий фронт, щоб зро­зу­мі­ти, що від­бу­ва­є­ться.” Однак замість ​“від­кри­т­тя прав­ди” ми ста­є­мо свід­ка­ми пога­них спроб виправ­да­ти і гума­ні­зу­ва­ти агре­со­рів про­тя­гом насту­пних двох годин, де небез­пе­чно непо­слі­дов­на софі­сти­ка п’яних росій­ських сол­да­тів пода­є­ться як атри­бут ​“таєм­ни­чої і вічно неща­сної росій­ської душі.”

Зобра­жа­ю­чи осо­би­сте жит­тя оку­пан­тів — їхні роди­ни, фрон­то­ві любов­ні істо­рії та ​“щирі” співи під пісні (росій­сько­го спів­а­ка) Андрія Губі­на — режи­сер­ка нама­га­є­ться позна­йо­ми­ти ауди­то­рію з її пер­со­на­жа­ми та викли­ка­ти до них спів­чу­т­тя. Біль­ше того, Ана­ста­сія нама­га­є­ться спів­пе­ре­жи­ва­ти росі­я­нам не лише діє­ге­ти­чно, але й кіне­ма­то­гра­фі­чно. Напри­клад, про­тя­гом філь­му зобра­же­н­ня пер­со­на­жів пере­ме­жо­ву­ю­ться з обсер­ва­цій­ни­ми кадра­ми коше­нят в інтер’єрах вій­сько­во­го табо­ру. До кін­ця нара­ти­ву філь­му один з ​“геро­їв” заяв­ляє: ​“Нас від­прав­ля­ють, як слі­пих кошенят.”

---

Анна Хінтс, естон­ська режисерка

По суті немає нічо­го непра­виль­но­го в зобра­жен­ні іншо­го боку істо­рії, але як кіне­ма­то­гра­фіст, важли­во помі­сти­ти речі в контекст.

Тро­фі­мо­ва вико­ри­сто­вує опо­віда­н­ня як кіне­ма­то­гра­фі­чний інстру­мент, і, ана­лі­зу­ю­чи її, ми отри­му­є­мо дуже чітку пози­цію режи­се­ра. Коли вона сту­пає на зем­лю, де зби­ра­є­ться зні­ма­ти, ми чує­мо, як вона каже, що це або схі­дна Укра­ї­на, части­на нових росій­ських тери­то­рій, або так зва­на Доне­цька Наро­дна Респу­блі­ка, зале­жно від точки зору. Таким чином, вона вста­нов­лює свою пози­цію: для режи­се­ра є ​“туман вій­ни” і неви­зна­че­ність, де вона уни­кає чітко вка­зу­ва­ти, що це укра­їн­ська тери­то­рія, оку­по­ва­на Росі­єю з 2014 року. Фільм Тро­фі­мо­вої також зру­чно уни­кає будь-яких анти-Путін­ських заяв.

Мир і емпа­тія дуже важли­ві, але коли їх про­па­гу­ють разом з пору­ше­н­ням пра­ва на існу­ва­н­ня для віль­ної Укра­ї­ни, це стає дуже про­бле­ма­ти­чним. Фільм пока­зує без­глу­здість вій­ни, не визна­ю­чи прав­ду про росій­ське втор­гне­н­ня і воєн­ні зло­чи­ни росій­ської армії. Таким чином, це про­сто емпа­тія до сол­да­тів без будь-яко­го кри­ти­чно­го контексту.

---

Дар’я Бас­сель, укра­їн­ська кінопродюсерка

«Russians at War» може вве­сти вас в ома­ну, зму­сив­ши пові­ри­ти, що це анти­во­єн­ний фільм, який ста­вить під сум­нів нині­шній режим у Росії. Однак те, що я поба­чи­ла, — це яскра­вий при­клад чистої росій­ської пропаганди.

Режи­сер­ка почи­нає з вислов­ле­н­ня сво­го зди­ву­ва­н­ня росій­ським втор­гне­н­ням в Укра­ї­ну у 2022 році. Вона не зга­дує, що Росія втор­гла­ся в Укра­ї­ну і ане­ксу­ва­ла Крим у 2014 році — ці дві події, зда­є­ться, для неї не існу­ють. Режи­сер­ка також заяв­ляє, що її кра­ї­на не бра­ла уча­сті у вій­нах бага­то років і що вона чита­ла про вій­ни лише в книж­ках. Ціка­во, як режи­сер­ка ігно­рує гли­бо­ку участь сво­єї кра­ї­ни у числен­них вій­нах та оку­па­ці­ях за остан­ні 30 років, вклю­чно з При­дні­стров­ською вій­ною (1992−93), Абхазь­кою вій­ною, обо­ма чечен­ськи­ми вій­на­ми (1994−96 та 1999 – 2009), вій­ною в Гру­зії у 2008 році та вій­ною в Сирії у 2015 – 2022 роках.

Про­тя­гом філь­му всі пер­со­на­жі вислов­лю­ють своє неро­зу­мі­н­ня щодо сво­їх дій в Укра­ї­ні, заяв­ля­ю­чи, що вони хочуть закін­че­н­ня вій­ни і що біль­шість із них вою­ють за гро­ші. У фіналь­ній части­ні філь­му баталь­йон пере­мі­щу­є­ться до Бахму­та, і біль­шість пер­со­на­жів гинуть у бою. Ми бачи­мо їхніх побра­ти­мів та роди­чів, які опла­ку­ють їх на моги­лах. Усі вони повто­рю­ють, що не розу­мі­ють, чому ця вій­на три­ває і кому вона потрі­бна. Напри­кін­ці режи­сер­ка робить висно­вок, що це бідні, зви­чай­ні росій­ські люди, яких мані­пу­лю­ють у вій­ні через вели­кі полі­ти­чні ігри. Мені зда­ло­ся це забав­ним, оскіль­ки режи­сер­ка — як і Путін та його режим — грає з цими людьми у ціка­ву гру. Вони позбав­ля­ють їх про­стої зда­тно­сті мати гідність, дума­ти та вирі­шу­ва­ти само­стій­но. Для неї ці люди — лише без­по­ра­дні об’єкти. Якби ті, хто бере участь у вій­ні, яка три­ває понад 10 років, не були без­по­ра­дни­ми, це б озна­ча­ло, що вони, пере­ва­жно, насправ­ді під­три­му­ють цю вій­ну, чи не так?

Ви від­чу­є­те жалість до людей, зобра­же­них як заги­блих у філь­мі, і до тих, хто пла­че за сво­ї­ми близь­ки­ми. І ви, якщо ви нор­маль­на люди­на, ви від­чу­є­те жалість, сму­ток і емо­ції. Однак також важли­во пам’ятати, що ці люди при­єд­на­ли­ся до армії, яка втор­гла­ся в неза­ле­жну кра­ї­ну, бага­то з них добро­віль­но, про що ми дізна­є­мо­ся з фільму.

---

Анна Маль­гі­на, росій­ська кінокритикиня

За сло­ва­ми Тро­фі­мо­вої, її фільм є анти­во­єн­ним, але не зов­сім зро­зумі­ло, що саме автор­ка має на ува­зі — вій­на у філь­мі пред­став­ле­на як щось на кшталт при­ро­дної ката­стро­фи. З філь­му незро­зумі­ло, хто почав цю вій­ну і куди стрі­ля­ють сол­да­ти. Вра­хо­ву­ю­чи, що режи­сер­ка не поба­чи­ла жодних вій­сько­вих зло­чи­нів (за її заявою на пре­скон­фе­рен­ції), сол­да­ти, оче­ви­дно, стрі­ля­ють у стра­то­сфе­ру, а їхнє голов­не заня­т­тя на оку­по­ва­них тери­то­рі­ях — це достав­ка гума­ні­тар­ної допо­мо­ги пен­сіо­не­рам і тур­бо­та про без­дом­них тварин.

Ми бачи­мо, як сол­да­ти зако­ху­ю­ться, сум­ні­ва­ю­ться у меті сво­го пере­бу­ва­н­ня на вій­ні та опла­ку­ють заги­блих това­ри­шів. Той факт, що май­же всі пер­со­на­жі філь­му пішли вби­ва­ти добро­віль­но за вели­кі гро­ші, не від­обра­же­ний автор­кою. Крім того, фільм не кри­ти­кує нині­шній режим чи пре­зи­ден­та. Облич­чя Путі­на з’яв­ля­є­ться лише на кіль­ка секунд ближ­че до кін­ця філь­му, миго­тя­чи на екра­ні теле­ві­зо­ра без жодно­го автор­сько­го коментаря.

Будь-які комен­та­рі автор­ки, яка ствер­джує, що про­ве­ла сім міся­ців на фрон­ті без дозво­лу Міні­стер­ства обо­ро­ни, не викли­ка­ють довіри.

---

Соня Все­люб­ська, укра­їн­ська кінокритикиня

Основ­на про­бле­ма філь­му «Russians at War» поля­гає в тому, що доку­мен­таль­ний стиль, який вико­ри­сто­вує режи­сер­ка, за сво­єю сут­тю суб’єктивний. Такий під­хід, відо­мий у тео­рії доку­мен­таль­но­го кіно як «пар­ти­си­па­тив­ний» (уча­сни­цький) режим, хара­кте­ри­зу­є­ться осо­би­стою уча­стю режи­се­ра в поді­ях, що фор­мує нара­тив із гли­бо­ко суб’єктивної точки зору. Під час пере­гля­ду тако­го типу доку­мен­таль­но­го кіно важли­во пам’ятати, що його зобра­же­н­ня подій може бути дале­ко не об’є­ктив­ним, іно­ді навіть набли­же­ним до бажа­но­го, а не реального.

Це стає оче­ви­дним уже в пер­ші хви­ли­ни «Russians at War». Одна з поча­тко­вих фраз, яка задає тон всьо­му філь­му, зву­чить так: «Минув рік з того момен­ту, коли я про­ки­ну­ла­ся з усві­дом­ле­н­ням, що моя кра­ї­на поча­ла вій­ну». З цими сло­ва­ми режи­сер­ка їде на «Киев­скую» залі­зни­чну стан­цію, де зустрі­чає сол­да­та, який супро­во­джує її на передову.

Під­хо­дя­чи до сво­їх геро­їв, кіне­ма­то­гра­фі­чний стиль Тро­фі­мо­вої стає більш ліри­чним. Вона широ­ко вико­ри­сто­вує ручні каме­ри, вели­кі пла­ни та сум­ну музи­ку, що супро­во­джу­є­ться її вла­сним зака­дро­вим голо­сом, який від­обра­жає її осо­би­сті, обме­же­ні спо­сте­ре­же­н­ня. Через цю кіно­мо­ву, поєд­на­ну з її нео­дно­зна­чни­ми полі­ти­чни­ми погля­да­ми, фільм Тро­фі­мо­вої з само­го поча­тку захо­плює гля­да­ча у своє­рі­дну меди­та­цію, маю­чи на меті викли­ка­ти спів­чу­т­тя та емпа­тію до росій­ських сол­да­тів і важ­ких умов, у яких вони опинилися.

Is 'Russians at War' propaganda? We asked 7 people in film who saw it kyivindependent.com