Подивився Obsession / Одержимість

Кіно, від яко­го не можли­во віді­рва­тись в пла­ні того, наскіль­ки нео­чі­ку­ва­ним є кожна насту­пна сце­на. І чим ближ­че до кін­ця, тим їба­ну­ті­ше стає голов­на геро­ї­ня, яка, до речі, про­сто оху­єн­на актор­ка. Рівень мімі­ки її окре­мих частин облич­чя в зале­жно­сті від реа­кції на пев­ну ситу­а­цію чи сло­ва її ​“хло­пця” чи ото­чу­ю­чих, настіль­ки висо­кий, що це навіть див­но, що рані­ше вона не зні­ма­лась в нор­маль­них філь­мах. Я ще не бачив, щоб у одні­єї люди­ни части­на облич­чя пока­зу­ва­ла радість і захо­пле­н­ня, а інша — нена­висть. І навіть впро­довж одні­єї сце­ни ці емо­ції сто разів змі­ню­ю­ться. А те, як вона тупо диви­ться в одну точку не змі­ню­ю­чи емо­ції — дій­сно жахає.

Кіно про чува­ка, який для одно­го бажа­н­ня оби­рає не мільярд дола­рів, а любов — тіль­ки все йде не так, як задумано.

Не знаю наскіль­ки віль­ним був сце­на­рій і режи­су­ра, бо вони зро­би­ли дуже хоро­ше кіно, осо­бли­во мене виса­джу­ва­ли ті сце­ни, де у неї різ­ко змі­ню­є­ться настрій від істе­ри­чно­го кри­ку до ​“все ок, ти чого такий нер­во­вий, соне­чко” за секун­ду — як у ляль­ки яко­їсь, якій поста­ви­ли іншу програму. 

Кіно вар­то диви­тись тіль­ки через цю актор­ку — все інше — фон (але ціка­вий, що також непо­га­но для акто­рів, яких я пер­ший раз бачу).