Про моїх батьків з Криму

Я наро­див­ся і виріс в Сім­фе­ро­по­лі. В мене зав­жди було пога­не здо­ро­в’я, а десь у 2012 я йобнув­ся ще й на голо­ву: регу­ляр­ні пані­чні ата­ки, депре­сія, три­во­жність та таке інше. До цьо­го при­кла­ли руки і батьки, і дру­жи­на, але що ста­ло клю­чо­вим момен­том – я не знаю. В пси­хлі­кар­ні мені вста­но­ви­ли діа­гноз F41.2 і від­пу­сти­ли їсти ліки вдо­ма. То окре­ма істо­рія, як я дійшов до лікар­ні, бо батьки та дру­жи­на (коли­шня) від­го­во­рю­ва­ли, мов, «візьми себе в руки, ти ж є чоло­вік», та «а що люди ска­жуть?». Ліки не дуже допо­ма­га­ли і мені важ­ко було навіть у офі­сі пра­цю­ва­ти, але зав­дя­ки про­фе­сії я міг пра­цю­ва­ти на від­да­ле­ні та якось більш-меньш норм жити.

В 2014 році при­хо­дить русня, усі ці «вві­чли­ві люди» і почи­на­є­ться усе це «тепер хоч камі­н­ня з неба», ажно «ми на роді­нє». Камі­н­ня з неба для мене поча­лось з того, що з Кри­му з’ї­ба­ли всі айті­шні кон­то­ри і я зали­шив­ся без робо­ти. Пра­цю­ва­ти десь на іншо­му місці я не міг бо здо­ро­в’я не дозво­ля­ло, а зна­йти щось на від­да­ле­ні з Кри­му навіть у рашці було дуже важ­ко: бо їхній бізнес щось не поспі­шав вва­жа­ти Крим Росі­єю, та навіть пов­но­цін­ні бан­ки не від­кри­ва­ли свої філії. А замість них від­кри­ли уся­ке лай­но, на раху­нок яко­го навіть росі­я­ни не могли нор­маль­но гро­ші перераховувати.

В 2018 році мене ста­ло щось зов­сім не дуже, я набрав кре­ди­тів в мікро­фін орга­ні­за­ці­ях, бо хоті­лось їсти. І я не жар­тую: інко­ли я зна­хо­див якусь подра­бо­тку і щось заро­бляв, а інко­ли – не було за що хліб та ліки купи­ти. Дру­жи­на вияви­лась кон­че­ною ско­ти­ня­кою, але то дуже дов­га істо­рія. Роди­чі від­кри­то сла­ли мене в сра­ку. Потім дру­жи­на ска­за­ла, що вну­три неї «щось пере­ло­ми­ло­ся», та щоб я йшов нахуй. Батьки ска­за­ли, що я можу в них пожи­ти, але «тобі тут не раді». Коле­кто­ри дзво­ни­ли та пита­ли, як мене кра­ще зна­йти. Коро­тше, я думав, що здо­хну там нахер.

І я вирі­шив, що тре­ба спро­бу­ва­ти з цьо­го боло­та зва­ли­ти. Подо­хну­ти я зав­жди всти­гну, та кра­ще це зро­би­ти борю­чись. На щастя, я зна­йшов фрі­ланс на русню, і ось з тими копій­ка­ми, що вони мені пла­ти­ли, я на поча­тку 2019 виїхав у Хер­сон: бо неда­ле­ко і дешево.

Потім зна­йшов робо­ту, пере­їхав в Київ, там жив два роки, перед поча­тком вій­ни пере­їхав до Льво­ву, а у січні 2022 виїхав до Поль­щі. Поча­лась вій­на, я поїхав до Німеч­чи­ни з декіль­кох при­чин (меди­ци­на також, в поля­ків з нею щось дуже не дуже). Я раху­вав, в мене вийшло, що після того як я виїхав з Кри­му я пере­їзжав десь біля п’я­тнад­ця­ти разів.

І ось зараз я в Мюн­хе­ні, пра­цюю, ліку­юсь, навча­юсь, в мене є житло, є дів­чи­на, вона вагі­тна. Все наре­шті добре. І до чого тут про­па­ган­да. Батьки пишуть (виба­чте, далі російською):

Ну кому вы там нужны, там все не по-рус­ски разго­ва­ри­ва­ют, вам даже не с кем пооб­ща­ться. Вы бы поду­ма­ли над тем, что­бы вер­ну­ться в Крым. Тут у нас и квар­ти­ра есть – буде­те в ней жить. Ну да, здесь зар­пла­та будет помень­ше, но зато всё ста­биль­но. И мы бы вам помо­га­ли, если нужно.

І, бля­ха, в мене немає слів. Я в чер­го­вий раз ска­зав їм, що вони – кон­че­ні дов­бні, і послав нахуй.