Про провальну політику держави щодо мобілізації і комунікації, або як я потрапив в армію

Я, як депу­тат­ський сино­чок, три з поло­ви­ною роки пов­но­мас­штаб­ки ховав­ся від армії за мам­ки­ною спі­дни­цею, але зав­дя­ки наро­дним месни­кам і бор­цям за спра­ве­дли­вість, які викли­ка­ли полі­цію, полі­ція при­їха­ла в мага­зин де я в той момент був на змі­ні, і забра­ла мене в армію, через що про­дав­чи­ня, моя під­ле­гла, та моя мама вла­шту­ва­ли істе­ри­ку з кри­ка­ми на ту люди­ну яка викли­ка­ла поліцію.

Десь так я вла­сне і потра­пив у армію. На дум­ку біль­шо­сті жите­лів мого села.

А справ­жня вер­сія даних подій, про які в селі знає макси­мум з деся­ток людей, поля­гає в тому, що я пішов у армію добро­воль­цем, попе­ре­дньо місяць роз­мов­ля­ю­чи з дво­ма під­роз­ді­ла­ми, і зага­лом у мене все заї­бісь (не вра­хо­ву­ю­чи того факту що я вже тиждень в ізо­ля­то­рі через під­хо­пле­ний вірус Коксакі). 

А біль­шість подій які вига­да­ли жите­лі села спи­ра­ю­ться виклю­чно на інфор­ма­цію в публі­чно­му досту­пі від одні­єї їба­ну­тої сімей­ки + їхні вла­сні доми­сли сфор­мо­ва­ні на дум­ці, що в нас тут їбать піздєц людей паку­ють і уво­зять на бамбас.

Дякую за увагу.