Прочитав першу книжку Сапковського з саги про Рейневана “Вежа блазнів”

І остан­ню. Бо вона не ціка­ва. Якщо коро­тко, то ця кни­га схо­жа на восьму пісню з не дуже попу­ляр­но­го аль­бо­му яко­гось посе­ре­дньо­го спів­а­ка, а на смак як їжа, яку ви зро­би­ли з тих про­ду­ктів, що зали­ши­лись в холо­диль­ни­ку через 3 тижні після похо­ду в магазин. 

Сюжет кру­ти­ться нав­ко­ло чува­ка, яко­го хоче вби­ти купа наро­ду, бо він не може три­ма­ти сво­го хуя в шта­нях. Він тікає, його наздо­га­ня­ють. І так май­же 700 сто­рі­нок. Якби я знав, що ця книж­ка настіль­ки про­ся­кну­та релі­гі­єю, то і не почи­нав би. Таке від­чу­т­тя, що гра­єш в Kingdom Come, де кожен, кого ти зустрі­ча­єш, вва­жає сво­їм обо­в’яз­ком ска­за­ти «Сла­ва Ісу­су Хри­сту» і перехреститись.

Тут бог зга­ду­є­ться більш, ніж 350 разів

Бага­то лати­ни та заклинань/​речень на іно­зем­них (пере­ва­жно євро­пей­ських) мовах.

Зате части­ну книж­ки займає фір­мо­ва фішка Сапков­сько­го — пере­ра­хо­ву­ва­н­ня різних штук: назв елі­кси­рів, міст, імен, зву­ків та іншо­го. Той, хто читав інші його тво­ри, має зна­ти про що я, ось приклад:

Не могло бути випад­ко­вим, що для роз­мі­ще­н­ня фор­тець зав­жди виби­ра­ли свя­щен­ні місця древ­ніх куль­тів, які від­хо­ди­ли в непам’ять, — як-от Мала Оле­сни­ця, Отмент, Рогів, Габен­дорф, Фіш­бах, Петер­віц, Ове­сно, Липа, Бра­ці­шо­ва Гура, Сре­бр­на Гура, Каль­тен­штайн. І, зви­чай­но, Сенсенберг.

..

Коли вони під’їжджали, з боліт зір­ва­ли­ся хма­ри пта­ства: качок, чиря­нок, кули­ків, риба­ло­чок і навіть чапель. Бача­чи це, князь Кон­рад Кан­тнер, пан на Оле­сни­ці, Тше­бни­ці, Мілі­чу, Сьці­на­ві, Воло­ві і Смо­го­же­ві, а разом із бра­том Кон­ра­дом Білим — також і на Козьлі, негай­но нака­зав почту зупи­ни­ти­ся і пода­ти йому його улю­бле­них соколів.

..

- Пан Барт, — бур­кнув собі під ніс Рей­не­ван. — Пан Барт із Карчина.
 — Пан фон Барт, — почу­ла вона і кив­ну­ла. — А перед тим пан Чам­бор з Гайс­сен­штай­на. А до ньо­го два збро­я­рі з Отму­хо­ва, іме­на я забу­ла. Томас Герн­ро­де, май­стер цеху лима­рів з Ниси. Пан Фабі­ан Пфеф­фер­корн із Немо­длін­сько­го тор­го­во­го това­ри­ства, що тор­гує свин­цем. А оце зов­сім недав­но, лише тиждень тому, Мико­лай Ноймаркт, сви­дни­цький сукня­ний mercator. Справ­жні­сінь­ка моровиця…

По від­чу­т­тям, ці пере­ра­хо­ву­ва­н­ня займа­ють сто­рі­нок 60 і вза­га­лі не несуть ніякої худо­жньої цін­но­сті, а нав­па­ки тіль­ки пере­ван­та­жу­ють сюжет. Міль­йон різних імен і назв, хрін роз­бе­реш що до чого. Якийсь був дід, у діда син, у сина сват, у сва­та кум, у кума брат. Так от, у того бра­та помер­ла сестра, яка зна­ла яко­гось там купця, який одно­го разу від­ві­ду­вав храм Мелі­те­ле і поба­чив якусь дичину. 

По факту має­мо щось сере­днє між міль­йо­ном сино­ні­мів до одно­го і того ж сло­ва (як у стен­да­пах Джор­джа Кар­лі­на) та пере­ра­хо­ву­ва­н­ням звань Дей­не­ріс Буре­на­ро­дже­ної на пра­кти­чно кожній сторінці.

Це все від­бу­ва­є­ться у все­сві­ті Відьма­ка, тіль­ки через 400 років. Але без ціка­во­го сюже­та про вбив­ство мон­стрів та магію — тіль­ки не дуже ціка­ва світ­ська бала­ка­ни­на і полі­ти­ка з вій­ною. І ще голов­ний герой — наїв­ний дура­чок. Ціка­вий тіль­ки поча­ток та кінець, а решта — філлер.