Проповідь третя: Театр Кошмарів

Від­кри­ва­є­мо для себе куль­то­вий про­то-блек, роз­би­ра­є­мо яви­ще Metalploitation і з’ясовуємо, до чого тут Virgin Steele.

Place him on the altar 

This charred and boiled child

Burned for Satan’s fire

A sacrificial lamb!!!

Спа­лю­ва­н­ня відьом, риту­аль­ні вбив­ства дітей, одер­жи­мість дия­во­лом… Демо­ні­чний вокал, зло­ві­сний хру­скіт гітар та похму­ре ехо ритм-секції. Саме ці кві­ти зла пізна­ли ті щаслив­чи­ки, що у 1986 році натра­пи­ли в музи­чних мага­зи­нах на аль­бом Nightmare Theatre гур­ту Exorcist. 

Зви­чай­но, таких щаслив­чи­ків вияви­лось дуже неба­га­то. Cobra Records в США та Roadrunner в Євро­пі навіть не нама­га­ли­ся про­су­ва­ти гурт, аль­бом про­сто ски­ну­ли на поли­ці мага­зи­нів без жодно­го про­мо­у­ше­ну. Більш того, навіть ті, хто при­дбав аль­бом, не могли роз­ра­хо­ву­ва­ти на типо­ві для того часу бро­шур­ки з хоч яко­юсь інфор­ма­ці­єю про гурт, поку­пцям діста­ва­лось лише похму­ре чор­но-біле фото, яке ви бачи­ли вище. Тро­шки відо­мо­стей про про­єкт дава­ло «яблу­ко» пла­тів­ки. Так, на євро­пей­сько­му видан­ні можна поба­чи­ти, що авто­ра­ми цієї сата­нін­ської музи­ки та бого­хуль­ної ліри­ки є Damien Rath та Marc Dorian. 

Абсо­лю­тно неві­до­мі іме­на в мета­лі вісім­де­ся­тих, більш того, надмір­ний пафос та деякий калам­бур натя­ка­ють, що вони ще й вига­да­ні. Єди­не, за що міг заче­пи­тись вла­сник пла­тів­ки, було ім’я про­дю­се­ра – Девід ДеФей, вока­ліст на той час вже доста­тньо відо­мо­го гур­ту Virgin Steele.

В доін­тер­не­тів­ські часи цьо­го було явно зама­ло, щоб здо­бу­ти хоч якусь ува­гу. В резуль­та­ті гурт абсо­лю­тно про­гно­зо­ва­но пішов у небу­т­тя, так само непо­мі­тно, як і з’явився на світ. Сама пла­тів­ка ж дов­ги роки зали­ша­лась арте­фа­ктом для коле­кціо­не­рів віні­лу та одні­єю з най­біль­ших зага­док метал сце­ни вісімдесятих.

Про­те з часом (на це пішло деся­тки років) аль­бом здо­був куль­то­вий ста­тус, на який заслу­го­ву­вав з само­го поча­тку. Сьо­го­дні аль­бом пере­ви­да­є­ться, випу­ска­є­ться мерч, а ори­гі­наль­ні віні­ли пере­про­да­ю­ться з рук за при­стой­ні гроші. 

І я маю ска­за­ти, висо­кі оцін­ки та пова­жний ста­тус аль­бо­му є абсо­лю­тно спра­ве­дли­ви­ми. За агре­сив­ні­стю, драй­вом та смі­ли­во­стю Nightmare Theatre можна смі­ли­во порів­ню­ва­ти з ран­ні­ми Bathory чи Sarcofago. При цьо­му аль­бом зав­дя­ки сво­є­му наси­че­но­му саун­ду та бле­ко­во­му вока­лу не зву­чить арха­ї­чно і лег­ко спри­йма­є­ться навіть тими, хто тяжіє то більш суча­сно­го мета­лу. Також при­вер­тає ува­гу деяка «кла­си­чність» окре­мих рифів: замість типо­вих тре­ше­вих запи­лів на аль­бо­мі бага­то гало­пу­ю­чих паса­жів, які так само орга­ні­чно могли би вті­ли­ти­ся в тра­ди­цій­ний та епі­чний хеві-метал, яким сла­ви­ться, напри­клад, про­дю­сер платівки… 

Exorcist та metalploitation

Сво­єю появою Nightmare Theatre зав­дя­чує тако­му яви­щу сере­ди­ни вісім­де­ся­тих, як metalploitation. Як відо­мо, метал в той час був попу­ляр­ним і комер­цій­но успі­шним жан­ром, а окре­мі гур­ти були части­ми гостя­ми Billboard 200. 

За такої спри­я­тло­вої кон’юктури окре­мі лей­бли не гре­бу­ва­ли ство­ре­н­ням про­є­ктів-одно­дні­вок, до яких залу­ча­ли музи­кан­тів зі сво­го росте­ру. Бізнес-модель вигля­да­ла насту­пним чином: музи­кан­ти під псев­до­ні­ма­ми запи­су­ва­ли нашвид­ко­руч аль­бом для лей­блу, а лейбл макси­маль­но швид­ко про­да­вав аль­бом музи­чним мага­зи­нам. Зав­дя­ки низь­ким витра­там (музи­кан­ти зазви­чай не отри­му­ва­ли гро­ші, а про­сто від­пра­цьо­ву­ва­ли бор­ги) та загаль­ній попу­ляр­но­сті мета­лу поді­бні про­є­кти при­но­си­ли лей­блам неве­ли­кий, але ста­біль­ний дохід. По суті, лей­бли про­сто екс­плу­а­ту­ва­ли попу­ляр­ність мета­лу, звід­си і назва яви­ща –metalploitation. 

Зви­чай­но, напи­са­ні за одні вихі­дні аль­бо­ми не від­рі­зня­лись які­стю мате­рі­а­лу. Але бува­ли і виклю­че­н­ня – Cobra Records в 1986 пода­ру­ва­ла сві­ту дово­лі міцні «Stay ugly» від Paledriver (пізні­ше пере­ріс в справ­жню гру­пу) та Sin Will Find You Out від Original Sin, а також леген­дар­ний Nightmare Theatre від Exorcist. 

Ці три аль­бо­ми об’єднували не тіль­ки лейбл та рік випу­ску, а ще й авто­ри. Голов­ни­ми (а на Nightmare Theatre єди­ни­ми) авто­ра­ми музи­ки та текс­тів висту­пи­ли Девід ДеФей та Ед Пур­сі­но з Virgin Steele.

Тем­ний бік Virgin Steele

Отже, огуль­ний шедевр вісім­де­ся­тих, куль­то­вий Nightmare Theatre, по суті, є сайд-про­є­ктом Virgin Steele. В пізніх інтерв’ю ДеФей під­твер­див, що гурт забор­гу­вав Cobra Records гро­ші і запи­сав три вище­зга­да­ні аль­бо­ми, щоб розрахуватися. 

Девід ДеФей, під­пи­са­ний на «яблу­ці» як Damian Rath, напи­сав текс­ти і біль­шість музи­ки для Nightmare Theatre, а також висту­пив вока­лі­стом. Важ­ко пові­ри­ти, але нелюд­ські воплі на Nightmare Theatre дій­сно нале­жать одно­му з най­яскра­ві­ших «чистих» вока­лі­стів в істо­рії металу. 

Як зазна­чав ДеФей в сво­є­му інтерв’ю для Sweden Rock Magazine, ори­гі­наль­ний вока­ліст від­мо­вив­ся спів­а­ти настіль­ки бру­таль­ні текс­ти і поки­нув про­єкт в день запи­су. ДеФей був виму­ше­ний зайня­ти роль вока­лі­ста. Щоб збе­рег­ти ано­нім­ність, ДеФей маску­вав свій вла­сний голос, при­ту­ля­ю­чи пив­ну бан­ку до рота та нама­га­ю­чись зро­би­ти, як він зга­дує, «суміш з Лем­мі та Кро­но­са». В резуль­та­ті від нео­чі­ку­ва­ної змі­ни вока­лі­ста про­єкт тіль­ки виграв: ДеФей в спро­бах при­хо­ва­ти свій голос наро­див досить при­стой­ний бле­ко­вий вокал, який зро­бив музи­ку ще більш екс­тре­маль­ною та в деякій мірі новаторською. 

Необ­хі­дність збе­рі­га­ти ано­нім­ність (мене­джер гур­ту напо­ля­гав на цьо­му, аби не нашко­ди­ти успі­ху Virgin Steele) також дала музи­кан­там без­ме­жний рівень твор­чої сво­бо­ди. Не маю­чи жодних засто­рог, не маю­чи стра­ху за вла­сну репу­та­цію чи за кін­це­вий резуль­тат, ДеФей та Пур­сі­но відір­ва­лись на пов­ну і ство­ри­ли дій­сно визна­чний аль­бом, обов’язковий для про­слу­хо­ву­ва­н­ня для всіх вірян Хра­му Virgin Steele.