“Стоунер”, Джон Вільямс

Про­дов­жую зану­ре­н­ня в світ ​“сер­йо­зної” літе­ра­ту­ри. Цьо­го разу моїм чита­н­ням став неве­ли­чкий (як і зазви­чай) роман аме­ри­кан­сько­го письмен­ни­ка Джо­на Вільям­са. Якщо хтось чув про фільм ​“Butcher’s Crossing” з Ніко­ла­сом Кей­джем, то зна­йте, це зня­то по кни­зі цьо­го автора. 

“Сто­у­нер” дуже нага­дує ран­дом­ну кни­гу зі шкіль­ної про­гра­ми. Голов­ний герой — непри­мі­тний викла­дач літе­ра­ту­ри, над ним зну­ща­є­ться його дру­жи­на, його бул­лить голо­ва кафе­дри, його дочка стає злов­жи­ва­ти алко­го­лем. Про­сто мрак. Дуже все мелан­хо­лі­чно та сум­но. На папе­рі вигля­дає чер­го­вою мут­тю про ​“малєнь­ко­го чєло­вє­ка”, від яко­го нуди­ло на уро­ках русня­вої літ-ри. 

Але на ділі книж­ка прям затя­гує, я її здо­лав дуже швид­ко. Незро­зумі­лим чином чита­є­ться на одно­му дихан­ні, а абсо­лю­тно буден­ні та сірі події (та і пер­со­на­жі теж такі) зна­хо­дять від­гук десь все­ре­ди­ні. А коли через рути­ну Сто­у­не­ра про­би­ва­є­ться щось більш-менш сві­тле (чи нав­па­ки ще щось тем­ні­ше ніж зазви­чай в ньо­го) — це прям і чита­ча про­би­ває. Автор вміє викли­ка­ти емо­ції, при­найм­ні в моє­му випад­ку йому це вдалося. 

Може це я як скром­ний офі­сний пра­ців­ник впі­знав в голов­но­му герої себе (не дай боже, зви­чай­но). Але думаю це про­сто дуже тон­ка автор­ська робо­та. Я офі­цій­но визнаю велич Джо­на Вільям­са (про існу­ва­н­ня яко­го я дізнав­ся місяць тому) і буду шука­ти, що ще з ньо­го дода­ти до сво­го Сер­йо­зно­го списку.