“Сум'яття вихованця Терлеса", Роберт Музіль (з ліричним відступом)

Роберт Музіль, вида­тний австрій­ський модер­ніст. Зви­чай­но, моєю амбі­ці­єю зав­жди була ​“Люди­на без вла­сти­во­стей” на дві тися­чі сто­рі­нок, але я не зміг зду­жа­ти навіть пер­ший абзац:

Над Атлан­ти­кою атмо­сфер­ний тиск упав до най­ниж­чо­го рів­ня; ця зона посу­ва­ла­ся на схід, назу­стріч під­ви­ще­но­му атмо­сфер­но­му тиску над Росі­єю, і поки що не вика­зу­ва­ла намі­ру обі­йти його з пів­но­чі. Ізо­тер­ми й ізо­те­ри роби­ли своє. Тем­пе­ра­ту­ра пові­тря, як і нале­жа­ло, від­по­від­а­ла сере­дньо­рі­чній – тем­пе­ра­ту­рі й най­хо­ло­дні­шо­го, й най­те­плі­шо­го міся­ців року, а також непе­рі­о­ди­чно­му міся­чно­му коли­ван­ню тем­пе­ра­тур. Схід і захід Сон­ця, Міся­ця, а також фази Міся­ця, Вене­ри, кіль­ця Сатур­на й бага­то інших зна­чних явищ від­бу­ва­ли­ся так, як і про­гно­зу­ва­ли астро­но­мі­чні кален­да­рі. Водя­ні випа­ри зов­сім роз­сі­я­лись, і воло­гість пові­тря була неви­со­ка. Одне сло­во – й цей вислів, хоч і тро­хи ста­ро­мо­дний, досить точно пере­дасть реаль­ну кар­ти­ну – сто­яв чудо­вий сер­пне­вий день 1913 року.

І на сере­ди­ні абза­цу я як свя­тий отець з дуже стра­шно­го кіно ска­зав ​“да ну нахєр” і пішов чита­ти щось інше. Ось так поча­лось і закін­чи­лось зна­йом­ство з Музілем. 

На новій робо­ті в мене є дуже хоро­ша коле­га, вона кру­та адво­ка­тша, їй за 50, і в нас сма­ки в літе­ра­ту­рі збі­га­ю­ться, тому з нею можна кла­сно потрин­ді­ти про книж­ки. І їй я якось роз­ка­зав, що не оси­лив пер­ший абзац, і вона така ​“А, це про Атлан­ти­ку”. Коро­че, моя люди­на. В яко­сті жар­ту я ска­зав, що я тоді про­чи­таю щось малень­ке з Музі­ля, щоб мати мораль­не пра­во каза­ти, що я його читав. Всі будуть дума­ти, що я зду­жав Люди­ну без вла­сти­во­стей, хоча в моє­му про­чи­та­но­му буде опо­віда­н­ня на три сто­рін­ки. Їй ця ідея дуже спо­бо­да­лась, вона одра­зу дала мені реко­мен­да­ції, а саме ​“Чор­ний дрізд” та ось цю книжку. 

Книж­ка малень­ка і тонень­ка, але боо­о­же, як же вона важ­ко чита­є­ться. Макси­маль­ний пси­хо­ло­гізм, уль­тра­дов­гі та заплу­та­ні рече­н­ня, діа­ло­ги, якщо вони тра­пля­ю­ться, вияв­ля­ю­ться філо­соф­ськи­ми лекці­я­ми на бага­то-бага­то літер. 

Істо­рія від­бу­ва­є­ться в інтер­на­ті для хло­пчи­ків. Всі хло­пчи­ки там це діти бага­тих або впли­во­вих батьків, їх усіх чекає хоро­ше май­бу­тнє. Наш герой Тер­лес дуже рефле­ксу­у­ю­чий, а його два друж­ки — хоча дру­зя­ми назва­ти їх скла­дно — є абсо­лю­тни­ми кон­че­ли­га­ми та еджлор­да­ми, вони дума­ють, що вони обра­ні, що їм можна біль­ше, ніж іншим, такі мало­лі­тні ніцшеанці. 

І ця трій­ка ловить на кра­діж­ці іншо­го хло­пчи­ка, він дуже тонень­кий, жіно­чний, невпев­не­ний у собі. Без жодно­го жалю чи емпа­тії двоє кон­че­лиг зну­ща­ю­ться над ним, це має явно гомо­е­ро­ти­чний під­текст, бо хло­пчик гар­ний і при цьо­му під час пока­рань май­же зав­жди без одя­гу, при цьо­му часто вони зну­ща­ю­ться окре­мо один від одно­го, щоб інший не дога­дав­ся. Наш герой нама­га­є­ться це якось пере­тра­ви­ти в сво­їй голо­ві, але в ньо­го не дуже вихо­дить. Вихо­дить, що в нас по суті три сади­ста, але кожний кон­че­ний та емо­цій­но глу­хий зі сво­єї вла­сної причини. 

Ціка­во ста­ло лише десь на остан­ній тре­ти­ні, коли всі вони пов­ні­стю втра­ти­ли міру. До цьо­го було бага­то рефле­ксії та філо­со­фії, я таке не люблю. Плюс те, як пише атлан­тист Музіль — це дій­сно скла­дно чита­ти. Але це дій­сно вум­на книж­ка від вум­но­го письмен­ни­ка, я пиша­ють, що читаю таке. Мені навіть ста­ло ціка­во почи­та­ти інших модер­ні­стів, і я за це нео­дмін­но візьмуся. 

Ліри­чний від­ступ про юних дівчат

Поща­сти­ло на цьо­му тижні поба­чи­ти ту дів­чин­ку на робо­ті і поси­ді­ти поруч з нею під час пере­р­ви на обід. Вона на робо­ті дуже мов­ча­зна, це впа­ло мені в око, бо в кіно вона була дуже говор­ли­ва і я з задо­во­ле­н­ням її слу­хав. На пере­р­ві ж вона мов­ча­ла, і інші за нашим сто­лом теж, тому дове­ло­ся мені взя­ти моде­ра­цію на себе. Я май­же не дивив­ся на неї, казав якісь вум­ні шту­ки іншим доро­слим за сто­лом і тіль­ки пері­о­ди­чно залу­чав її. Я чудо­во впо­рав­ся, і тепер обо­в’яз­ко­во спро­бую витяг­ти її в кіно знову.