Вчені пояснюють, чому Homo sapiens пережив усі інші людські види

Суча­сні люди (Homo sapiens) є єди­ни­ми вці­лі­ли­ми пред­став­ни­ка­ми гене­а­ло­гі­чно­го дере­ва люди­ни, але ми є остан­нім рече­н­ням ево­лю­цій­ної істо­рії, яка поча­ла­ся при­бли­зно 6 міль­йо­нів років тому і поро­ди­ла при­найм­ні 18 видів, відо­мих під загаль­ною назвою гомініни. 

За дани­ми Смі­тсо­нів­сько­го націо­наль­но­го музею при­ро­дної істо­рії у Вашинг­то­ні, при­бли­зно 300 000 років тому існу­ва­ло щонай­мен­ше дев’ять видів Homo, вклю­ча­ю­чи H. sapiens, поши­ре­них в Афри­ці, Євро­пі та Азії. Один за одним зни­кли всі, крім H. sapiens. Неан­дер­таль­ці та гру­па Homo, відо­ма як Denisovans, жили поруч з H. sapiens про­тя­гом тися­чо­літь, і вони навіть схре­щу­ва­ли­ся, про що свід­чать фра­гмен­ти їх ДНК, які збе­рі­га­ю­ться у бага­тьох людей сьо­го­дні. Але з часом дени­сов­ці та неан­дер­таль­ці також зни­кли. Близь­ко 40 000 років тому H. sapiens був остан­нім гомініном.

Тож у чому був секрет нашо­го успі­ху? Чому H. sapiens вижив, коли всі наші роди­чі вимерли?

Щоб зро­зу­мі­ти, як ми вижи­ли як вид, ми повин­ні спо­ча­тку погля­ну­ти на те, що ми має­мо спіль­но­го з інши­ми гомі­ні­да­ми, ска­зав Вільям Хар­корт-Сміт, палео­ан­тро­по­лог з коле­джу Лема­на та Аме­ри­кан­сько­го музею при­ро­дної істо­рії, оби­два роз­та­шо­ва­ні в Нью-Йор­ку. Очо­лює цей спи­сок біпе­да­лізм. Дво­но­га ходьба вини­кла в гру­пі арди­пі­те­ків — наших най­дав­ні­ших пред­ків люди­ни, які жили при­бли­зно 4,4 міль­йо­на років тому — та австра­ло­пі­те­ків, які з’явилися при­бли­зно 2 міль­йо­ни років пізні­ше. Оби­дві гру­пи були «тро­хи біль­ше, ніж дво­но­гі мав­пи» з від­но­сно малень­ким моз­ком, ска­зав Хар­корт-Сміт для Live Science. 

Дво­но­гість була важли­вим ево­лю­цій­ним кро­ком для гомі­ні­дів, але це не запо­бі­гло вими­ран­ню Ardipithecus, Australopithecus і тре­тьо­го роду гомі­ні­ні — Paranthropus. Австра­ло­пі­те­ки з’явилися тоді, коли Арді­пі­те­ки зни­ка­ли; Паран­тро­пи та пер­ші види Homo з’явилися в Афри­ці близь­ко 3 міль­йо­нів років тому, коли австра­ло­пі­те­ки вимирали.

На від­мі­ну від нових видів Homo, які мали біль­ший мозок і мен­ші зуби, ніж їхні попе­ре­дни­ки, Paranthropus мали малень­кий мозок і були біль­ше мав­по­по­ді­бни­ми, з масив­ни­ми задні­ми зуба­ми та поту­жни­ми жуваль­ни­ми м’язами, ска­зав Харкорт-Сміт. 

«Про­тя­гом три­ва­ло­го часу Homo і Paranthropus займа­ють, можли­во, різні ніші, але схо­жі ланд­ша­фти, і вони оби­два справ­ля­ю­ться дуже добре», — ска­зав Хар­корт-Сміт. Але при­бли­зно через 1 міль­йон років паран­тро­пи зни­кли, а «люди­на три­ма­є­ться і роз­мно­жу­є­ться, зре­штою, по всьо­му сві­ту», — ска­зав він. 

Що зни­щи­ло арди­пі­те­ків , австра­ло­пі­те­ків і паран­тро­пів ? «Ніхто не знає напев­но, і, ймо­вір­но, це було не одне», — ска­за­ла Елі­за­бет Сав­чук, помі­чник кура­то­ра ево­лю­ції люди­ни в Клів­ленд­сько­му музеї при­ро­дної історії. 

«Потен­цій­ні факто­ри вклю­ча­ють змі­ну нав­ко­ли­шньо­го сере­до­ви­ща, кон­ку­рен­цію за їжу та ресур­си між суча­сни­ми вида­ми гомі­ні­дів і низь­ку щіль­ність попу­ля­ції», — ска­за­ла вона в еле­ктрон­но­му листі Live Science. 

Біль­ший мозок у Homo , без­сум­нів­но, дав цьо­му роду пере­ва­гу над Paranthropus, додав Хар­корт-Сміт. Із збіль­ше­н­ням моз­ку покра­щи­ли­ся пізна­н­ня та зді­бно­сті до виго­тов­ле­н­ня інстру­мен­тів, біль­ше пове­дін­ко­вої гну­чко­сті, під­ви­ще­на соці­аль­ність і кра­ще вирі­ше­н­ня проблем. 

«Вони, ймо­вір­но, були в досить скла­дних сімей­них гру­пах; можли­во, вони хова­ли сво­їх мер­твих. Вони буду­ва­ли при­тул­ки; вони виго­тов­ля­ли металь­ну зброю; вони кон­тро­льо­ва­но вико­ри­сто­ву­ва­ли вогонь», — ска­зав він. «Ви почи­на­є­те бачи­ти появу спе­ці­а­лі­за­ції, різних інстру­мен­тів для різних зав­дань. Вони вза­є­мо­ді­я­ли з ланд­ша­фтом у витон­че­ний спосіб». 

Можли­во, це зро­би­ло види Homo більш витри­ва­ли­ми та ада­пто­ва­ни­ми, ніж Paranthropus, але роз­га­да­ти, чому H. sapiens пере­жив усі інші види Homo, скла­дні­ше. Ста­ро­дав­ні інстру­мен­ти, мисте­цтво та інші арте­фа­кти свід­чать про те, що наші пізна­валь­ні зді­бно­сті, техні­чні зді­бно­сті та зда­тність вирі­шу­ва­ти про­бле­ми були роз­ви­не­ні­ши­ми, ніж у наших близь­ких роди­чів, ска­за­ла Гар­корт-Сміт. Гну­чкі соці­аль­ні стра­те­гії також могли б допо­мог­ти H. sapiens збе­рег­ти­ся там, де інші види заги­ну­ли, при­пу­стив Савчук.

«Наша гну­чкість, як виду, добре послу­жи­ла нам», — ска­зав Сав­чук. «Одна з при­чин, чому ми змо­гли так ефе­ктив­но поши­рю­ва­ти­ся, поля­гає в тому, що ми навчи­ли­ся ада­пту­ва­ти­ся до різно­ма­ні­тних сере­до­вищ — не лише біо­ло­гі­чних, а й куль­тур­них зав­дя­ки нашим техно­ло­гі­ям і поведінці».

Іншим факто­ром може бути про­сто випад­ко­вість, дода­ла Хар­корт-Сміт. Неве­ли­кі попу­ля­ції видів можуть швид­ко зни­щи­ти­ся після сти­хій­них лих, спа­ла­хів хво­роб або змін клі­ма­ту, зали­ша­ю­чи рані­ше зайня­ту нішу від­кри­тою для інших видів.

«Серен­ді­пі­ті є части­ною цьо­го», — ска­зав він. «Ви повин­ні бути в потрі­бно­му місці в потрі­бний час».

Гну­чкий і конкурентоспроможний

Homo erectus був пер­шим видом Homo, який з’явився, поши­рив­шись по Афри­ці та до Схі­дної Азії. Про­тя­гом сотень тисяч років з’явилося біль­ше видів: Homo heidelbergensis, Homo naledi, Homo floresiensis і Homo luzonensis, а також H. sapiens, неан­дер­таль­ці та денисовці. 

Після появи в Афри­ці H. sapiens мігру­вав до Євро­пи, де вже були вста­нов­ле­ні неан­дер­таль­ці, і до Азії, де вони зустрі­ли дени­сов­ців. Дока­зи ДНК людей сьо­го­дні пока­зу­ють, що ці гру­пи вза­є­мо­ді­я­ли, і ціл­ком можли­во, що H. sapiens випе­ре­див і пере­міг ці гру­пи — і, можли­во, інші види Homo, які ще нале­жить ідентифікувати.

«Хоча ми не зна­є­мо, яку роль ми зігра­ли в їх вими­ран­ні, зда­є­ться ймо­вір­ним, що наше поши­ре­н­ня з Афри­ки спри­чи­ни­ло стрес для інших видів через кон­ку­рен­цію за ресур­си», — ска­зав Сав­чук. «Наш вид дуже успі­шно пере­су­вав­ся та спа­ро­ву­вав­ся, що, ймо­вір­но, є одні­єю з при­чин, чому ми все ще тут».

Вва­жа­є­ться, що гло­баль­на змі­на клі­ма­ту також спри­я­ла вими­ран­ню деяких видів Homo, «але важ­ко ска­за­ти, яку роль вона зігра­ла», — ска­зав Сав­чук. «Напри­клад, наш вид Homo sapiens роз­ви­нув­ся в Афри­ці, але пере­жив льо­до­ви­ко­ві пері­о­ди в Євро­пі, тоді як неан­дер­таль­ці, які були при­сто­со­ва­ні до холо­дних умов, цьо­го не зро­би­ли. Зро­зумі­ло, що це рів­ня­н­ня було не тіль­ки кліматом». 

Зре­штою, те, що при­ре­кло наших роди­чів Homo, «імо­вір­но, було поєд­на­н­ням факто­рів, — ска­зав Сав­чук, — з час­ткою випад­ко­вої випадковості».

Як це ста­ло­ся, в один момент H. sapiens був небез­пе­чно близь­кий до вими­ра­н­ня. Недав­ній гене­ти­чний ана­ліз понад 3000 людей в афри­кан­ських і неа­фри­кан­ських гру­пах виявив ниж­чу гене­ти­чну різно­ма­ні­тність, ніж очі­ку­ва­ло­ся. Вче­ні про­сте­жи­ли це за «вузь­ким місцем» роз­мно­же­н­ня між 813 000 і 930 000 років тому, коли гло­баль­на попу­ля­ція Homo коли­ва­лась на рів­ні при­бли­зно 1300 осо­бин про­тя­гом понад 100 000 років.

«Важли­во пам’ятати, що наше вижи­ва­н­ня не гаран­то­ва­не», — ска­зав Сав­чук. «Повер­не­н­ня до нашої гну­чко­сті та нави­чок спів­пра­ці допо­мо­же нам, коли ми сти­ка­є­мо­ся з нови­ми викликами».