“Відчуття закінчення”, Джуліан Барнз

Якщо хтось пам’я­тає, ​“Англія, Англія” мені не зайшла, і я закін­чив свій пост реченням:

В мене є ще одна книж­ка,​“Від­чу­т­тя закін­че­н­ня”. Вона теж малень­ка, спо­ді­ва­юсь, буде краще.

Отже, чи мало сенс дава­ти дру­гий шанс авто­ру, чия книж­ка вияви­лась чи не най­слаб­шим і най­ну­дні­шим про­чи­та­ним за рік? 

Як вияви­лось, одно­зна­чно так. За емо­ці­єю це було щось на рів­ні ​“Коле­кціо­не­ра” чи ​“Таєм­ноЇ істо­рії”. Я не міг зупи­ни­ти­ся, про­чи­тав за два дні. Брав на робо­ту в надії погор­та­ти її, якщо буде хви­лин­ка. Коли закін­чив, я все одно повер­тав­ся до неї, пере­чи­ту­вав окре­мі сто­рін­ки. Хотів ще біль­ше прой­ня­ти­ся, звер­ну­ти ува­гу на дета­лі, на якісь момен­ти, які я міг пропу­сти­ти. Потім поди­вив­ся екра­ні­за­цію. Вно­чі читав пости на ред­діт про інтер­пре­та­цію сюже­ту кни­ги. Як же вона мене вра­зи­ла. І це все від чува­ка, що напи­сав ​“Англія, Англія”. Ніко­ли б не повірив. 

Книж­ка всьо­го на сто п’ят­де­сят сто­рі­нок. В пер­шій части­ні голов­ний герой Тоні роз­ка­зує про своє жит­тя. Як він навчав­ся в шко­лі, як позна­йо­мив­ся з дів­чи­ною в уні­вер­си­те­ті, як вони потім розі­йшли­ся, і вона поча­ла зустрі­ча­ти­ся з його шкіль­ним дру­жба­ном. В дру­гій части­ні книж­ки Тоні вже на пен­сії, і обста­ви­ни зво­дять його зно­ву з тією дів­чи­ною, з якою він зустрі­чав­ся сорок років тому. 

Це було дуже кру­то. Я обо­в’яз­ко­во про­чи­таю ще щось з Барн­са. І я обо­в’яз­ко­во буду і нада­лі дава­ти дру­гі шан­си авто­рам, які мене не вра­зи­ли. Бо це реаль­но кни­га року, при­чо­му з запа­сом. І я кажу це в лютому.