Вірш про Rust

Про­ки­нув­ся голим, на бере­зі моря, У руках лише камінь — і радість, і горе. В тума­ні видні­ю­ться вежі ста­рі, Тут кожен — твій ворог, поки сон­це вгорі.

Удар по дере­ву, удар по ска­лі, Ми буду­є­мо сті­ни на дикій зем­лі. Залі­зо і сір­ка, вогонь у печі — Хтось тихо під­кра­де­ться в синій ночі.

Чути тупіт кро­ків, звук дов­ба­н­ня стін, Це рейд почи­на­є­ться — жаху полин. Стрі­ла про­ле­ті­ла, здри­гнув­ся патруль, Тут доля дорож­ча за тися­чі куль.

Заснув на хви­ли­ну — про­ки­нув­ся в луті, Твій дім розі­бра­ли, пла­ни забу­ті. Та зно­ву ти вста­неш, візьмеш свій лук, Крізь раді­а­цію, вто­му і стук.

Бо острів не ділить на «злий» чи «свя­тий», Він любить залі­зо і дух моло­дий. Тут вижи­ве той, хто не знає жалю, В іржа­во­му сві­ті, на самім краю.